Сповідь: Миросю, я люблю твою доньку

Коли я зберегла життя своїй дитині, то несподівано стала прийомною мамою для чужої

Тихо цокає годинник, вибиває другу ночі. Матвій щойно заснув. Розкинувши
руки, мирно посапує Орися. А Дана усмiхається увi снi.

Із трьома дiтками нелегко. Хоча маю няньку та й чоловік допомагає, але мої
пустуни таки вимучують. Та й не дивно, адже мені вже 41. Але я -- щаслива
мама двомісячного сина та трирічних донечок. Зараз не можу собі уявити без
них життя.

А ще три роки тому я не знала, чи взагалі варто жити. Навіть уявити собі не
можу, що я хотіла позбутися своєї Орисі, яка, як мені тоді здавалося,
перекреслила і без того нерадісне моє життя. Нині ж дякую Богові, що Він не
допустив щоби я позбулася її.

Дітей я тодi не любила i не хотiла... 

Сирiтське дитинство 

Коли була малою, постійно п’яний батько кричав, що з моїм народженням він
втратив дружину. Краще б я померла, а не вона.

Тато одружився вдруге, коли мені було п'ять. Мачуху одразу не злюбила.
Дебела чорна тітка навіть не намагалася порозумiтися зi мною, дивилася
байдуже, мовчки накривала на стіл та постійно лаялася з батьком за пиятику.
Згодом народилася їхня спільна дитина Оксана. Її вона не спускала з рук, і
ще більше сварилася з батьком, який вже просто не просихав від горілки. Я
також хотіла хоч трохи ласки, навiть вiд чужої тiтки, любовi, яку мала
Оксана. Але я тiльки чула крики й дiставала стусани. "Тобі одна дорога:
інтернат і тюрма або колонія", -- кричала мачуха.

В школі я не хотіла вчитися, була понура, залякана. Ходила у сьомий клас,
коли помер батько, а мачуха виконала свої давнi погрози й відправила мене
до інтернату. І мені там сподобалося, хоча спочатку старші дiти мене били,
відбирали їжу, примушували красти або випрошувати цигарки. Але згодом усе
те зло, що набралося в моїй душі за 13 років, неначе вибухнуло. Я билася до
крові, кусалася, виривала у старших жмути волосся, із задоволенням била
молодших. А ще я добре бігала, їздила на змагання, а це в інтернаті
вважалося почесним. Спортсменів не чіпали.

На тренуваннях знайомилася з хлопцями, ті дивувалися, як я не курю і не
п’ю: від цигарок нудило, а горілки, згадуючи батька, аж нiяк не хотілося.
Часом хлопці пропонували мені "кохання". Я казала, що мені це нецікаво,
зате із задоволенням слухала, як, з ким і скільки раз вони це робили. Їм
навіть подобалося, що дівчина отак із зацікавленням слухає. Так минуло моє
навчання: у змаганнях, бійках та посиденьках із хлопцями-спортсменами.

Після інтернату я легко вступила до торговельного технікуму. Але
повернутися додому не змогла, бо мачуха з Оксаною давно продали хату та
поїхали невідомо куди. Підкупивши кого треба, все можна зробити. Так я
залишилася на вулиці. Тітка, сестра по матері, єдина моя родичка, неохоче
мене приймала, але й не виганяла. До неї я приїжджала після навчання,
працювала на городі та біля корови. Проте мені це швидко набридло. І я
перестала до неї навідуватися. Вона й не дуже сумувала.

Тим часом я з відзнакою закінчила технікум. Усе через спорт. Бо вчилася так
собі, але на змаганнях виступала, здобувала медалі, ось викладачі й
"малювали" гарні оцінки на прохання директора. Після закінчення технікуму,
роботи не знайшла, пішла торгувати на базар. Хотіла працювати сама на себе,
та грошей не мала. Думала, зароблю, зекономлю, накуплю товару, відкрию
ятку, згодом куплю квартиру та й заживу собі. Але це були лише мрії.

Я продавала сумки, одяг, білизну, парфуми, недоїдала, мерзла, жила на
занедбаних квартирах. Та пропри все, ніколи не торкалася цигарки і пляшки,
і при можливості бігала кілька по кіл у парку або бiля озера. Усі
дивувалися. Хтось зневажав, хтось поважав.

Дав 500 доларiв i втiк

На базарі я зустріла своє перше кохання -- Василя. Чорнявий косівський
гуцул впав мені в око. Він торгував сувенірами, голосно сміявся,
приспівував та говорив різні сороміцькі речі так гучно, що півбазару чуло.
Ми стали разом жити, і я вже почала подумувати, що буде в мене чоловік,
дитина, все, як у людей. Думала так, допоки не поїхала до коханого в гості.

Його мати, така ж чорнява і дебела, як і моя мачуха, почала кричати на всю
вулицю, що він привіз "безрідне базарне сміття", "останню хвойду, яка
вчепилася до газдівського сина". Казала, що в неї швидше на долоні волосся
виросте, аніж я її невісткою стану. Стерпіти ці крики я не могла. Узяла
стару за волосся, щосили кинула на землю. Василь, завжди сміливий, оторопів
і стояв, вирячивши очі. А стара кричала так, що Косів напевно, з часу
останньої війни таких криків й не чув.

Звісно, що після такого, мрiї про родину розтанули помiж горами разом із
воланнями побитої гуцулки. Василь приходив згодом, казав, що й сам не
любить матері за таку поведінку, але навіщо було її соромити? Та я була
задоволена. А на базарі мене ще більше заповажали. Вiдтодi в мене було ще
чимало чоловіків. Та, навчена гірким досвідом і знаючи, що я -- "безрідне
базарне сміття", до чогось серйозного ніколи ні з ким так і не доходило. Я
першою кидала своїх кавалерів. Мріяла, аби зустріти такого ж сироту, як я.
Та, на жаль, такi в моєму житті не з’являлися.

Богдан, черговий мій кавалер, працював у податковій, був одружений. І я про
це знала. Але нам було добре. Ми зустрiчалися два роки. Він казав дружині,
що їде у відрядження. І справді їхав, але зі мною. Ми багато подорожували,
нам було добре, без особливих почуттів, претензій та зобов’язань.

Коли я зрозуміла, що вагітна, то не повірила. Цього не може бути! Мені --
37, я жодного разу ні від кого не вагітніла, а тут на тобі, Олю, "радість".
Сказала Богданові. Той довго мовчав, згодом сказав, щоби я сама вирішувала,
що робити. Йому ця дитина не потрібна, бо вже має трьох. Ще витягнув 500
доларів та сказав, що можу їх витратити або на аборт, або на майбутню
дитину. Його ж більше в моєму житті не буде.

Спочатку я таки думала позбутися дитини, записалася на переривання
вагiтностi. Але так i не зайшла до операцiйної. Вирiшила, що грiх на душу
брати не буду.

Вагiтнiсть була важкою, у мене нестерпно все болiло, але я жодного дня не
пролежала в лiкарнi, хоча лiкарi на цьому дуже наполягали. Я ж мусила
працювати, бо не мала, анi власного житла, анi грошей. Якщо чесно, думала,
що в мене станеться викидень. I тодi ж не буде нiякого грiха. Це ж природа
так розпорядилася.

Але нiчого не сталося. Дивно, проте у цей час мене почали пiдтримувати
знайомi з базару. Хтось приносив їжу, а господар доплачував бiльше. Та вiн
сам батько п'ятьох дiтей, розумiв мене, i з роботи не вигнав. Так я дожила
до пологiв.

Мене "кесарили", бо народити сама не могла. Усе тіло боліло, була висока
температура. I тоді я вирішила, що залишу свою доньку в пологовому, бо куди
ж я з нею? "Я ж її не вбила, дитина здорова, нормальна, її швидко
удочерять, і вона матиме повноцінну родину, її там любитимуть, у неї буде
гарне дитинство, не те що в мене", -- думала я та вже повідомила про це
лікарів й акушерок.

"Ну що ж, рішення твоє, -- казала стара медсестра Ганна Петрівна. -- Добре,
що народила, а дівчинка твоя справді буде щаслива. Може й ти будеш, бо
бачу, що ти добра людина. Лишень життям і долею побита".

Із цією думкою я звикала жити. Дитину годувати не хотіла, але дуже боліли
груди, тому й мусила. Притуляючи до себе доньку, нічого не відчувала, бо
вже переконала себе, що її віддам.

Моя родина

А поруч на ліжку страждала Мирослава, молода жінка, яка на день пізніше
також народила дівчинку. Не знаю, що там з нею сталося, але через два дні
після пологів вона померла. Її донька, неначе відчуваючи біду, кричала
немилосердно. Ганна Петрівна принесла мені і її погодувати, бо молока в
мене б вистачило й ще на одну дитину. "Тобі ж байдуже, а крихітці їсти
треба",-- казала, опустивши голову.

А потiм прийшов почорнілий від горя чоловік Мирослави -- Орест, директор
філії одного з великих банків у нашому місті. Побачивши, що я годую його
доньку, довго плакав. А коли прийшов час виписуватись, запропонував мені
стати годувальницею його дівчинки. "Мені акушерка все про вас розказала,
переїжджайте з донькою до мене, годуватимете і мою, і свою. Бо я вже й не
знаю, що мені робити, куди себе подіти, не жити мені без Миросі..."

У мене в голові все змішалося, але ж я хотіла залишити свою доньку та й
жити собі, як жила дотепер. Хоча... це вихід. Поживу трохи в іншій родині,
може щось і зміниться. А віддати свою доньку завжди встигну. Я ж до неї не
звикла, і не звикатиму.

Так я опинилася в Ореста. Дівчаток охрестили, мою назвали Орисею, його --
Даною. За клопотами про дітей минуло півроку. Із Орестом я майже не
бачилася, чоловік постійно перебував на роботі. Я також сумлінно виконувала
свої обов’язки. Хоча особливої любові до дівчат в мене і не з’явилося.

Минуло ще півроку Орест трохи отямився від горя, ми почали більше
розмовляти. Він щодня заходив до доньки. Орися з Даною подружилися та щось
собі разом "обговорювали" лише їм відомою мовою. "А знаєш що, залишайся в
мене назавжди,-- цілком несподівано сказав якось чоловік. -- Я звик до
тебе. Хоча й не кохаю, але будемо якось жити, заради дітей".

Таке "освiдчення" цілком мене спантеличило, що відповісти -- я не знала,
проте йти мені кудись вже не хотілося. Бо в Ореста було затишно, я мала де
жити, що їсти. Моя дитина почувалася тут в безпеці і не треба було її
віддавати нікуди. Тому я погодилася.

Після цього нічого особливого в нашому житті не змінилося. Ми тихо
розписалися, але ще довго залишалися чужими людьми. Жили без пристрасті,
кохання, все звично та буденно.

А потiм все раптом змiнилося... Коли я дізналася, що вдруге вагітна, то
легко і невимушено повідомила про це чоловіка. "А що, життя продовжується,
-- усміхнувся Орест,-- будемо братика чекати, правда, дівчатка?"

Друга вагітність була дуже легкою, навіть ніколи б не подумала, що так це
все просто. Народжувала знову через кесарiв розтин, але вже тепер, взявши
на руки Матвія, я зрозуміла, що таке бути матір’ю. Лише після народження
сина, в мені прокинулася ота любов до дітей, яку більшість називають
материнським інстинктом. Хоча це, можливо, й не дуже добре, бо з’явився
великий страх за крихіток.

Прокидаюся від кожного шурхоту, по кілька раз дивлюся, чи все в дітей
добре, майже не довіряю няні, яку найняв Орест мені на допомогу. Але я
щаслива, бо не маючи нікого і нічого, я зберегла життя своїй донечці й
тепер маю чоловіка та ще двох малят.

Коли молюся уночi, завжди згадую Миросю: "Будь спокiйною там, на небi. Я
люблю твою донечку, як рiдну!"

Ольга Королько, 41 рік, Івано-Франківськ
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

12:00
Телеведуча поділилася новим знімком у соціальній мережі і зауважила, що материнство не повинно заважати жінці бути собою.
11:00
Дмитро Черкасов опублікував нове фото своєї коханої, але знову без обличчя.
10:00
Відома за проектом "Зважені і щасливі" тренерка Аніта Луценко радить, як правило взятися до оздоровчих пробіжок.
09:31
Чудовий напій для спекотного літа!
21:59
Нарешті спека! Час їхати на море, озеро чи річку - або ж просто до басейну чи на гарну галявину. Яку сумку взяти з собою? У дизайнерів є безліч варіантів!
20:59
Відома співачка похвалилася ідеальною фігурою і поділилась вправами, які допомогли їй цього досягти.
19:59
Пiдхопити таку проблему можна, всього лиш скориставшись чужим гребiнцем чи надягнувши головний убiр iншої людини, котра має лупу.
18:59
Майлі Сайрус поділилася в соцмережі дуже провокаційною фотографією.
17:26
Попри закиди у надмірній вазі, Мерайя Кері не збирається відмовлятись від улюбленого стилю сценічного вбрання. Вона й надалі виступає у прозорих сукнях, розшитих блискітками.
16:05
Однак гігієна та краса при відсутності побутових зручностей мають певні особливості.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.