Тримайся коренів

Коли бабуся розповідала мені про своє життя, я затикала вуха плеєром. Я не хотіла залишатися у країні її страждань. Я мріяла про Америку...

"Ото, Марусю, згадую, як зустріла в Норильську свого Василя, -- завмирала
бабця біля вікна і дивилася десь далеко за хмари. -- Темно, ніч, мороз під
50 градусів. Замети -- по пояс. Тремчу, якось пробираюся вздовж колії. А
тут робочі. Щось лагодять. У такий холод! Пообмотувані лахміттям якимось.
Худі, брудні, з розбитими руками. І раптом чую -- співають. "Соловейку,
милий брате, виклич мені дівча з хати"...

"І зразу так тепло-тепло на серці стало. Це ж наші! Мої, рідні, українці.
Починаю підспівувати. Василь тільки глянув на мене -- і я зрозуміла, що то
моя доля! І він теж. Та нам ще шість років треба було на тій каторзі
відбути. Щастя було хоч раз на місяць випадково перетнутися. Заспівати
разом. А як я лежала тифом хвора, він для мене яблуко виміняв. Навіть не
знаю, як і де знайшов. Їла те яблуко і плакала", -- стоїть бабуся біля
цілої миски яблук, які ми оббираємо на варення, і сльози втирає.

Так, зараз знову почне про голодні роки, про те, як не дозволяли їм після
таборів ще 12 років до її рідного села вернутись. Як голодно, бідно,
страшно жили в поселеннях на півночі. Як у злиднях народили сина (мого
тата) й доньку, як було на малюка дві пеленки драних...

А потім знову перескочить у часі, почне згадувати, як їй було старшенькою
поміж семи дітей, скільки мала натрудитись, коли мама померла від голоду.
Потім про медичні курси. Про те, як прийшли совєти. А потім гітлерівці. І
як хто бідних селян мучив. Як влаштували у давньому польському монастирі,
що височів серед села, катівню НКВД. І село не могло заснути через
нелюдські крики "ворогів народу". Про те, як була медсестрою в повстанців.
Як витягувала поранених, як ховалася у криївках від ворогів. Завмирала і
сиділа тихо, поки господарю хати вибивали зуби, аби сказав, де криївка.

По тому почне закочувати рукави -- й досі шкіра береже шрами від сигарет,
які тушили об неї НКВДисти, коли знайома дівчина донесла на "совєтам".
Переламані ребра, вибиті коліна. Десять років таборів. І ще п"ять років
позбавлення всіх прав. 

І про Василя згадає. Що воював він за "совєтів". Але під Ленінградом узяли
його в полон. Та, на біду, майстрового хлопця з концтабору викупив
мануфактурщик. І той, фактично у рабстві, шив чоботи й черевики для
гітлерівської армії. Подружився з таким же полоненим французом. І коли
американці звільнили містечко, де їх тримали, француз просив їхати з ним.
Та Василь відмовився. Йому ж до сестер, до братів, до батьків вернутись
треба! Але їх він так і не побачив. "Совєти" звинуватили у зраді, у
дезертирстві -- і до Норильська, класти колію на морозі...

"На твоїх джинсах американський прапор"

Коли я вчилася у школі, то, на відміну від усіх інших, не любила літніх
канікул. Я всією душею ненавиділа ту пору, коли треба було збирати речі і
їхати до бабусі в село. Двадцять кілометрів від райцентру, дванадцять
кілометрів від залізничної станції. І за століття від сучасної цивілізації!

Провінційність, містечковість, вульгарні смаки й примітивні думки -- ці
риси, вважається, цілком притаманні й тому обласному центрі, де я жила з
батьками і ходила до школи. Але в селі вони множилися у сотні, в тисячі
разів! Тут не можна було зловити жодної радіостанції з нормальною музикою.
Інтернет? 15 років про таке у селі й не чули. Батьки відправляли мене до
бабусі Марії, на честь якої мене назвали, на три місяці -- "набиратися
вітамінів" і "оздоровлюватися на свіжому повітрі. А насправді -- допомагати
з городом, курками і кроликами, перетирати полуниці, вишні, порічки,
крутити огірки, помідори, кабачки. І слухати ці нескінченні оповіді бабусі.

Голод, біль, страх, злидні... Скільки можна про це слухати?! Відкриєш
підручник з української літератури -- те ж саме. Історія України -- теж
одні страждання. Суцільні трагедії. А тут ще бабуся. Батькові у свій час
того не розказувала. Прорвало її, кажуть, аж після розвалу Союзу. Доти
сім"я лише частково здогадувалася, де і за що "сиділа" бабуся Марія та її
чоловік.

Я не хотіла слухати, плакати, жити у стражданнях. Хотілось мріяти про
щасливий завтрашній день. Хотілося бути щасливою тут і зараз -- але як це
можливо у цьому напівмертвому селі, де над хатами лунає шансон і "Ласковий
май". І бабусині слова про те, як допомагала їй на чужині виживати рідна
пісня, вірші, підтримка співвітчизників, звучали тут зовсім недоречно.
"Тримайся коренів, тільки так тебе не знесе ураганом", -- повторювала вона.
А я відмахувалася. Розпускала волосся, втикала у вуха плеєр -- і чула лише
американську музику чи аудіоуроки англійської.

Я вже давно, кілька літ тому, твердо вирішила: тут не залишусь. Мені б
тільки шанс гайнути у сучасну цивілізовану країну -- такий, як змарнував
дідусь, відмовивши другу-французу -- і я за нього зубами вчеплюся. Тому у
школі старанно вчила й англійську, і французьку. Тому й поспішила взяти
участь у програмі для школярів "Флекс" -- це була можливість рік прожити в
американській сім"ї, повчитися у тамтешній школі. А може -- навіть
залишитись нелегалом, чому б ні? Йшов 2000 рік. Я не бачила жодних
перспектив для себе в Україні...

Згодом ці відчуття дуже вдало підмітив Скрябін у своїй пісні -- "На твоїх
джінсах американський прапор. На твоїй майці – канадське кленове листя. У
твоїх очах видно тільки одне питання: Хто мені скаже – чому я тут
народився?.. Твої вуха давно вже звикли до чужої музики. На твоїх губах
застигла гримаса болю. Чому я тут ше? Я хочу давно на волю!"

Хотілося все відкинути, зняти стару шкіру -- стати новою людиною у новій
країні. За що було тут триматися? Навіщо?

Нью-Йорк, Нью-Йорк

І от цей щасливий день -- до мене зателефонували й повідомили, що я стала
фіналістом програми. Що влітку збудеться моя мрія -- їду до Америки! От
тільки наразі невідомо, де саме буду жити. Я схрестила пальці на удачу й
загадала Нью-Йорк. Суперсучасний, динамічний, величезний, творчий,
відкритий, безліч культур, впливів, музики -- океан! 

За тиждень до вильоту я отримала свій квиток на літак. І там було чорним по
білому надруковано: "Київ -- Нью-Йорк". Ейфорія тривала до тієї миті, коли
в Нью-Йорку мене представили родині, що на рік ставала моєю. Томас і Джулі.
Молода пара. Жінка -- на останніх місяцях вагітності, первістком. Вони
повели мене у кафе: "Наїдайся як слід. У нас попереду довга дорога --
ще 1400 миль!" Як? Що? Це ж де? Куди вони мене повезуть? Я ж
мала жити у Нью-Йорку!  

І тут виявилося, що доля зіграла зі мною дуже злий жарт. Закинула мене в
Нью-Йорк -- але не в той всесвітньо відомий мегаполіс. А в Нью-Йорк Міллс,
маленьке містечко у Міннесоті, аж під канадським кордоном. У краю лісів та
озер. "Скільки людей живе у вашому місті?" -- допитувалася я дорогою.
"Трохи більше тисячі", -- всміхався Томас. А я мало не плакала. Це ж як у
бабусиному селі! Знову провінція, і без шансів вирватися -- і не на
канікули, а на цілий рік! Мене охопила паніка. А коли ми в"їхали у Нью-Йорк
Міллс -- кілька вуличок, одноповерхові будівлі, водонапірна башта, як НЛО,
над пейзажем, я остаточно впала духом. І вирішила -- втечу за кілька
тижнів. У справжній Нью-Йорк. От тільки трохи попрактикуюся в розмовній
мові...

У ту мить я й уявити не могла, що вже за кілька місяців закохаюся у
Нью-Йорк Міллс. У Джулі, Томаса, його батька Орва і матір Джині, всю їхню
велику родину Герберів, численних друзів, у завсідників їхнього кафе
"Орли". Що допомагатиму пекти їхні фірмові пироги, бавити новонароджену
дитину -- і поміж тим бігатиму на концерти, виставки сучасних художників,
лекції та філософські диспути. Що навчуся стрибати з вишки і кататись на
ковзанах. Що тихенько стягну з інтернету й вивчу українських народних
пісень -- бо соромно буде на святах, коли всі присутні по черзі співають
німецьких, фінських, шведських, норвезьких, привезених їхніми предками до
Америки, а я своїх не знала, вдавала, що горло болить.

Уже через кілька днів по приїзді Гербери потягнули мене у фінський народний
музей проти неба -- там був фестиваль. Народ із захопленням катався на
тракторі, м"яв льон із коноплями та наминав карельські пиріжки (житнє
борошно і начинка з рисової каші), а потім скуповував недешеві фінські
товари -- етніку та сучасні дизайнерські вироби від Марімекко. Було весело,
та я ще кривилася. Але наступними вихідними у містечко приїхала моя нова
улюблена група -- Black Rebel Motorcycle Club, відкриття 2001 року! Їхня
"Spread Your Love" ціле літо звучала в моєму плеєрі. Виявилося, що соліст
групи тут народився. І приїхав до земляків із концертом.

Містечко щодня підносило мені нові сюрпризи. У великому культурному центрі,
який жителі облаштували власноруч і за власні кошти у приміщенні колишнього
меблевого магазина, виставлялися відомі художники та фотографи, крутили
фестивальні фільми. На конкурс філософів учасники з"їхалися з усієї країни,
телебачення вело пряму трансляцію дебатів. У містечку був парк скульптур,
своя газета і кілька радіостанцій -- одну з них мав у гаражі мій
однокласник! "Культура має бути такою ж доступною для всіх, як хліб та
м"ясо, -- повторював один із місцевих художників. -- І для дітей, і для
80-річних фермерок".

Усі потреби містечка виносилися на громадські обговорення, люди разом
вирішували, як і на що витрачати гроші. Провінція й не гадала занепадати.
Нащадки шведських емігрантів робили найкращі у країні рибальські човни,
фінська фермерська родина постачала чудове масло у найкращі ресторани
штату, норвежка Марі шила чудове дизайнерське взуття. І хвалилася, що
розвиває технології, які передаються у їхній сім"ї з діда-прадіда.
Мене дивувала їхня небайдужість -- усі ці добровільні пожежні команди,
колективні "толоки" з благоустрою околиць чи допомоги землякам.

Коли батько Томаса, Орв, раптово помер -- на похорон зійшлося все місто. І
я плакала за ним, наче за рідним. На поминках усі почали згадувати його
життя -- службу на флоті, війну з японцями, керування молокозаводом,
пожежною дружиною, громадською радою у церкві, різні добрі й смішні
моменти. А потім люди говорили про своїх рідних та їхні долі. І я
розповідала всім про бабусю, про дідуся, про підпілля і табори, про
українську пісню на морозі, яка їх поєднала і завдяки якій я з"явилася на
світ...

Саме тут, у далекій Америці, я нарешті зрозуміла, про що мені постійно
хотіла сказати бабуся, повторюючи: "Тримайся коренів". Отримуй живильні
соки від рідної землі, рідної культури, рідних людей -- будь-де у світі це
додаватиме тобі снаги, сил і натхнення. А якщо об"єднатись громадою --
будь-яку провінцію можна оживити.

Хто, як не я?

Коли я повернулася з Америки, в Україні у радіоефірах гриміла пісня
"Скрябіна": "Не стидайся – то твоя земля, не стидайся своєї країни". І це
вже цілком відповідало моїм відчуттям. Я вже не хотіла до Америки.
Закінчила школу, вступила до університету. Здобула диплом бухгалтера --
Джулі переконала мене, що з цими знаннями я зможу керувати будь-яким
бізнесом і навіть цілим містом (до речі, зараз вона -- мер у Нью-Йорк
Міллс, уже другий термін поспіль!). 

Бабусині розповіді я зібрала й оформила у книжку -- це ж історія України у
мініатюрі! А дідові колодки та інструменти для пошиву взуття дали старт
моєму власному бізнесу. Нині я -- власник успішного ательє і популярного
бренду взуття ручної роботи. Я подумала: скільки можна нарікати, що наше --
не стильне, не якісне? Зроблю так, щоб людям подобалося! Хто, як не я?

Нині замовлень ми маємо на три місяці наперед. І я вже думаю про те, аби
відкрити ще один філіал -- у бабусиному селі. Щоб дати людям роботу,
надію і підживити ті корені, за які ми зможемо втриматись під час
найсильніших ураганів...

Марія
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

12:00
Телеведуча поділилася новим знімком у соціальній мережі і зауважила, що материнство не повинно заважати жінці бути собою.
11:00
Дмитро Черкасов опублікував нове фото своєї коханої, але знову без обличчя.
10:00
Відома за проектом "Зважені і щасливі" тренерка Аніта Луценко радить, як правило взятися до оздоровчих пробіжок.
09:31
Чудовий напій для спекотного літа!
21:59
Нарешті спека! Час їхати на море, озеро чи річку - або ж просто до басейну чи на гарну галявину. Яку сумку взяти з собою? У дизайнерів є безліч варіантів!
20:59
Відома співачка похвалилася ідеальною фігурою і поділилась вправами, які допомогли їй цього досягти.
19:59
Пiдхопити таку проблему можна, всього лиш скориставшись чужим гребiнцем чи надягнувши головний убiр iншої людини, котра має лупу.
18:59
Майлі Сайрус поділилася в соцмережі дуже провокаційною фотографією.
17:26
Попри закиди у надмірній вазі, Мерайя Кері не збирається відмовлятись від улюбленого стилю сценічного вбрання. Вона й надалі виступає у прозорих сукнях, розшитих блискітками.
16:05
Однак гігієна та краса при відсутності побутових зручностей мають певні особливості.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.