Говорити українською - соромно!

"Мамо, а що означає "Бережiть мову!"?" -- запитала мене днями семирiчна донечка, вказуючи на бiлборд

"От i вчителька в школi так казала... А я не розумiю, як мову
можна берегти або нищити? Це ж не iграшка i не черевички...  I
вiд кого її берегти?" -- не вгавала моя молодша.

Це просте дитяче запитання змусило мене замислитись. А й справдi, що їй
вiдповiсти? I я сказала так: "Хоч би де ти жила, завжди розмовляй зi своїми
дiтьми українською. Тодi твою рiдну мову нiхто не знищить. Так колись
вчинила моя мама..."

"У вас є цукор! А в Тулi лише сахар продають..."

Я народилась в Галичинi, проте змалечку менi довелось жити в
росiйськомовному середовищi. Батько-офiцер не засиджувався на одному мiсцi,
тож до десяти рокiв я встигла пожити i в Челябiнську, i в Мiнську, i пiд
Тулою. Лише раз на рiк ми приїздили до Львова, де жили маминi батьки.
Пригадую, як бабуся смiялась, коли я, чотирирiчна, заявила їй: "Ого, у вас
є цукор! А в Тулi лише сахар продають..."

"Москаленя! -- зробила висновок бабуся. -- Та то те саме, ти що, не
розумiєш?" Але в моїй свiдомостi це не вкладалось. Бо "цукор" продавався у
паперових пакетах, i був вiн схожий на бiлий пiсок, а пiд "сахаром" я
розумiла рафiнованi кубики. Принаймнi так було написано на пакетах, а
читати я навчилася дуже рано!

Щиро кажучи, змалечку я взагалi не усвiдомлювала, що спiлкуюсь паралельно
двома мовами, не змiшуючи їх. "Мамо, дай, будь ласка, цукерку", -- просила
я. "Татовi скажи, бо вони нагорi у креденсi захованi", -- вiдповiдала вона.
I я тут же пiдсвiдомо "перемикала програму": "Папа, мама сказала, что
конфеты в буфете, принеси пожалуйста!" I так було завжди.

Це вже тепер я розумiю, що спiлкування мiж собою моїх батькiв виглядало
доволi дивно. Батько-росiянин говорив з мамою своєю мовою, а вона
вiдповiдала йому своєю. I не тому, що не знала росiйської. Ми жили не в
Українi, тому поза домом вона змушена була говорити так, "як усi", i
виходило це в неї чудово. Але, як казала вона менi згодом, "говорити у
своїй хатi чужою мовою менi б язик не повернувся".

Звiсно, з маминого боку тут не було нiчого героїчного. Вона лише залишалась
собою i щиро не розумiла, чому має бути iнакше. Проте, як я переконалась
згодом, бiльшiсть жiнок, якi потрапили у такi ж обставини, мислили iнакше.

Пригадую, як у Челябiнську (менi тодi було рокiв дев'ять) до нас на Рiздво
прийшов батькiв однополчанин з родиною. То були майже нашi земляки --
українцi iз Хмельницького. Тiтка Мирося i дядько Сашко говорили мiж собою
по-українськи. Проте до своєї п'ятирiчної Танi обоє звертались росiйською.

Слухати це було якось дико. "Навiщо ви це робите? -- не розумiла мама. --
Ти що, Миросю, соромишся того, що українка?" Тiтка Мирося зашарiлася i
пояснювала, що Таню у садочку дражнитимуть, якщо вона плутатиме українськi
й росiйськi слова. Ну а потiм до школи росiйської пiде, бо ж життя кидає
нас по гарнiзонах.

I тут моя мама розiзлилася: "Хто дражнитиме, Миросю? Росiяни, вiрмени чи
татари? Та вони такi ж дiти, як твоя Таня, не гiршi i не кращi! I невже ти
щиро вiриш у те, що, знаючи на одну мову бiльше, дитина гiрше учитиметься?!

Ось моя Iра -- вiдмiнниця, твори росiйською гарнi пише, i нiчого не плутає.
А менi мама зi Львова пакунок з українськими книжками надiслала, Iра i їх
читає. I листи бабусi теж українською пише, майже без помилок, хоча тут у
школi нашої мови не вчать. Навiщо ж ти, Миросю, обкрадаєш рiдну дитину?  У
мене таке враження, нiби ти вигадала собi якусь роль i граєш її. Будь
щирою!"

Бiльше тiтка Мирося i дядько Сашко не приходили до нас у гостi.
Образились... А мама казала: нехай ображаються, якщо дурнi.

"Они не хотят по-русски разговаривать!"

Менi було 12 рокiв, коли ми поїхали служити до Нiмеччини. Жили посеред
лiсу, у закритому вiйськовому гарнiзонi, куди нiмцiв не пускали, а нас не
випускали нiкуди. Така собi "оаза розвинутого соцiалiзму" на нiмецькiй
землi для трьохсот вiйськовослужбовцiв та їхнiх сiмей. У моєму класi
вчилось 22 учнiв.

Якось учителька заповнювала у класному журналi графу "нацональнiсть".
Читала список, а ми казали, хто ким є. Пам'ятаю, як нинi: серед нас було
двоє грузинiв, троє татар, один азербайджанець, один бiлорус, один латиш,
п'ятеро росiян. I аж дев'ятеро українцiв! Втiм, української мови, крiм
мене, чомусь не знав нiхто.

Мало того, деякi мої однокласники були щиро переконанi, що говорити
українською -- соромно! Якось до нашого класу приїхала "новенька" учениця
зi Самбора. Дiзнавшись, що я народилась у Львовi, Олена радiсно заговорила
до мене українською: "Як добре! Я теж у Львовi була кiлька разiв! У вас там
дуже гарний цирк, а цукерки i морозиво якi смачнi!" Однокласники стояли
довкола, роззявивши рота, а деякi кидали на нас косi погляди. Так, нiби
вiдбувається щось дуже негарне. А потiм Галя Руденко, наша голова ради
дружини, побiгла до класної керiвнички i "настукала": "Они не хотят
по-русски разговаривать!"

Коли почався урок, Алевтина Гаоргiївна сказала: "Дети, у нас учатся люди
разных национальностей. И языком межнационального общения для нас является
русский. И вот две девочки-украинки вдруг завели разговор на своем родном
языке. Поднимите руку, кому это не нравится?" Майже увесь клас пiдняв
руки...

Я сидiла приголомшена i не знала, за що мене зараз засуджують, що поганого
зробила. Але наступнi слова класної керiвнички були несподiванкою для всiх.
"Мне жаль вас, ребята, -- сказала вона. -- Вы не правы!" I вона, учителька
росiйської мови i лiтератури, корiнна москвичка, довго говорила про те, що
немає поганих i гарних мов, злих i добрих нацiй. I що це дуже добре, якщо
ми з Оленою знаємо мову своїх батькiв, на вiдмiну вiд тих українцiв, котрi
нею не володiють. А Галi Руденко вона наказала наступного разу добре
подумати перед тим, як робити висновки.

I ще пригадую випадок. Наприкiнцi шостого класу у роздiлi "Литература
народов СССР" ми вчили такi рядки шевченкового "Заповiту": "Как умру, так
схороните на Украйне милой. Посреди широкой степи выройте могилу..." Я
пiдняла руку i запитала, чи можна розповiсти "Заповiт" українською. Я знала,
бо мама навчила.

Мене слухали, затамувавши дух. А потiм, коли я дiстала заслужену п'ятiрку,
Алевтина Георгiївна запропонувала: "А давайте выучим этот стих в оригинале.
Он так красиво звучит, а перевод мне не нравится! Ира, пиши на доске, а вы
записывайте в тетрадях..."

"Поважаю твої принципи"

Якось крiзь вiдчинене вiкно я випадково почула розмову двох "кумась", що
сидiли на лавочцi i перемивали кiсточки сусiдам. Йшлося про мою маму. Я
стала за шторою i тихенько визирнула крiзь щiлину.

-- Она -- бандеровка! -- злiсно шепотiла дружина пiдполковника, киваючи на
нашi вiкна. -- Представляете, паску печет и не боится! А с детьми
по-хохляцки разговаривает!

-- Вот дура! -- лузаючи насiння, розсмiялась дружина прапорщика. -- Ничему
ее жизнь не научила. Будут потом по жизни "шокать" и "гакать".

Щодо паски, яка пахла ванiллю на весь пiд'їзд, то мiй батько i справдi мав
проблеми з цього приводу. Його викликав замполiт на серйозну розмову i
наказав "провести роз'яснювальну роботу" з полiтично несвiдомою дружиною,
бо iнакше пiсля Нiмеччини нам свiтить Далекий Схiд або Середня Азiя. На що
моя мама iронiчно зауважила: "А ти б пригостив того йолопа моєю паскою, вiн
би й подобрiшав. Бо його дружина не пирiжки пече, а цеглини, ними стiну
пробити можна. Та вiн тобi просто заздрить!"

А стосовно "шокання" i "гакання", то й тут дружина прапорщика помилилась. У
1987 роцi батька скерували служити до Новосибiрська, а я якраз школу
закiнчила. I вступила на фiлологiчний факультет тамтешнього iнституту. Тут
познайомилась зi своїм майбутнiм чоловiком, теж росiянином.

Першi п'ять рокiв ми жили разом із його батьками. Тут, у Сибiру, в 1990
роцi народилась моя старша донька. "Донечко, привiт! Яка ж ти гарна!" --
промовила до неї першi слова. Українською. Батьки у той час вже в Українi
жили, то ж я понад рiк нi з ким не говорила по-своєму. А тут -- таке щастя!

Мої свекор i свекруха спершу трохи дивувались. Мовляв, живемо в Росiї, обоє
батькiв -- фiлологи, а тут -- зовсiм iнша мова. "Але, здається, я розумiю,
навiщо ти це робиш, -- якось сказала менi свекруха. -- Мабуть, хочеш, аби
дитина знала своє корiння... Що ж, так i має бути, я поважаю твої
принципи".

Та не думала я тодi про принципи. Все сталося якось само по собi, немов
природний процес вiдбувся. Як казала колись моя мама, "язик би не
повернувся" говорити з рiдною дитиною чужинською мовою. Вiн напевно навпiл
переламався б або вiдсох.

Тi гарнi гасла нехай собi полiтики залишать. А я просто живу так, як хочу,
i не соромлюся бути собою. Мабуть, це i є мiй головний принцип у життi.

Будь собою!

П'ятнадцять рокiв тому ми з сiм'єю переїхали до Львова. Тут у нас
народилась молодша донька, яка, звiсно ж, вчиться в українськiй школi.
Чоловiк непогано вивчив українську мову, хоча з дiтьми спiлкується своєю.
Все вiдбувається так, як i колись в моїй родинi: "Мамо, дай цукерку --
папа, дай конфету". I ми не вiдчуваємо з цього приводу жодного дискомфорту.

Тепер я працюю в однiй з iнформацiйних агенцiй. Пишу, редагую тексти
українською мовою. Хоча не вивчала її нi в школi, нi в унiверситетi. Коли в
моїй установi працiвники проходили атестацiю на знання української мови, я
дiстала найвищий бал. "У вас вроджене чуття мови, -- похвалила мене
екзаменатор. -- I, мабуть, гарнi вчителi з української мови були. Який виш
ви закiнчували?" Я засмiялась: "Новосибiрський держунiверситет".

Звiдки ж взялись мої знання? З книжок Михайла Коцюбинського, Архипа
Тесленка, Юрiя Збанацького, Михайла Стельмаха, Всеволода Нестайка. Тодi як
дружини вiйськових скуповували по свiтах дорогi сервiзи i килими, моя мама
тягала за собою по гарнiзонах українськi книжки.

Писати я навчилась завдяки листам до бабусi i двоюрiдних сестер. А головне,
що де б не кидала нас доля, моя мама завжди пам'ятала, хто вона i звiдки. I
не намагалась бути кимось iншим, такою, "як бiльшiсть". Бог дав їй мудростi
усвiдомити просту iстину: не треба пiдлаштовуватись пiд обставини, щось
вигадувати, грати роль, немов у поганому фiльмi. Ти залишаєшся тим, ким
народився. I якщо мама спiвала тобi колисковi українською мовою -- спiвай
її i своїй дитинi. Хай там що, не дай їй забути, хто вона i звiдки.

"То вiд кого берегти мову?" -- перепитує мене донька, знову вказуючи на
бiлборд.

"Та вiд самих себе! -- вiдповiдаю. -- Вiд своєї байдужостi, нещиростi,
страху здатися "бiлою вороною" посеред iнших. Колись пiдростеш i сама все
зрозумiєш. А зараз просто розмовляй, як мама. I все буде добре".

Iрина К., 42 роки
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

00:58
Мирова дільниця 310 Останкінського району Москви засудила до 200 годин обов'язкових робіт колишню дружину артиста Армена Джигарханяна - Віталіну Цимбалюк-Романовську за порушення недоторканності приватного життя.
17:31
З'явилися подробиці зі зйомок фільму "Секс у великому місті – 3", який, найімовірніше, стане завершальним у популярному проекті, що розпочався у 1998 році.
16:14
Вчора, 19 листопада, Меган Маркл і принц Гаррі відзначили півроку з дня весілля. У цей день вони відвідали традиційний щорічний виступ королівського театру.
15:39
Подейкують, що Шайло планує змінити стать.
12:50
Представниця України на Дитячому Єробаченні Дарина Красновецька 19 листопада приїхала в Мінськ для участі в конкурсі
12:20
Пара розлучилася ще на початку листопада, проте відомо про це стало лише зараз. Причина розірвання заручин не повідомляється
11:00
49-річна зірка, яка підкорює зали, вдома перетворюється на люблячу матусю.
10:00
Список очолила американська виконавиця Кеті Перрі. У трійку лідерів увійшли також Тейлор Свіфт і Бейонсе
00:40
Герцог та герцогиня Сассекські планують найближим часом покинути Кенсінгтонський палац.
22:53
Фільм «Переломний момент: Війна за демократію в Україні» увійшов до лонг-листа претендентів на премію Американської Кіноакадемії за найкращий документальний фільм.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.