Сповідь: Якби не війна, я б втратив кохану

Плакати міг колишній Васько, а я -- солдат...

Дихання Наді майже нечутне, її пишне руде волосся розкидане в мене на
плечах. Кохана ще спить, а я тихенько повертаюся та йду нечутними кроками на кухню, аби приготувати Лисичці (так з дитинства прозвав її за рудий колір волосся) чай з молоком, по-англійськи.

Надя так любить. Ця звичка залишилася в неї від колишнього американського життя. Що ж, нехай від довгого перебування закордоном у неї буде лише ця звичка, зате кохана -- зі мною, і вона погодилася стати моєю дружиною. За це я маю дякувати... війні.

Із Лисичкою ми знаємося з дитинства, вона старша від мене... на годину!
Наші матері познайомилися в пологовому будинку, подружилися, і я та Надя з перших днів життя -- разом. Усе, як у класичному фільмі -- ми бавилися
разом у пісочницях, разом пішли в дитсадок, у школу, вступили в один вуз.

Надя завжди була мені як старша сестра, захищала мене, допомагала вчитися. Вона була кращою, успішнішою, талановитішою. Я ж був чемною дитиною, маминим сином, який без дозволу батьків кроку не ступить, тюхтієм. Жаль, що це я зрозумів занадто пізно. А Надя -- цілковита протилежність, вогонь. Вона завзято махала кулаками, захищаючи мене від дворових хуліганів, мовчки вислуховувала від учителів нотації, як це погано присвоювати чужу працю, коли давала мені свої домашні завдання, а сама казала, що списала в мене, та й навіть в університеті допомогла мені при вступі, написавши завдання, як завжди, на двох.

Звісно, що в Надю я, відколи себе пам’ятаю, був закоханий. Таємно.
Признатися у своїх почуттях мені було не до снаги, я соромився, зрештою,
боявся, не знав, як це сприйме Лися. Вона могла й добрячих стусанів
надавати, коли їй щось не подобалося чи була не в гуморi. Але навіть із цим
я мирився, бо не уявляв собі життя без Наді. Уперше про свої почуття я
сказав, коли нам було по 15, на нашому дні народження, який ми завжди
святкували разом. Тоді й наважився поцiлувати Лисю у щічку та сказати, що
вона мені дуже-дуже подобається. Вона лише розсміялася і сказала, аби я
викинув усі ці дурниці з голови. "Мені не до кохання, вчитися треба, --
по-дорослому відповіла на мої залицяння Надя. -- А як захочу закохатися, то
вже ж не в тебе, ти мені як брат, а в братів закохуватися -- погано".

Мені було боляче, але я не звик опиратися та щось комусь доводити,
домагатися свого, й просто вирішив почекати. Згодом я повернувся до цієї
розмови на випускному, ми тоді добряче наклюкалися вина. І я хотів обняти
Надю, а в найпотаємніших думках мрiяв про близькість. Але тоді дістав
ляпаса та почув від Наді міцні матюки. "Ти мені брат і крапка, затям собі
це назавжди! -- сказала та погладила мене по щоці. -- А зараз iди, проспись
і ще... знайди собі дівчину".

Я знову промовчав. Уже в університеті я дізнався, що Надя зустрічається з
якимось спортсменом. Кілька днів не міг ані їсти, ані спати. Й тоді, чи не
вперше в житті, почав діяти. Я стежив за Надею та боксером Романом, шаленів від люті, коли вони цілувалися в парку, а я, як бовдур, стояв навпроти в кущах.

"А якщо вони вже переспали, а якщо Лися завагітніє і одружиться з
Романом? -- лізли в голову усiлякi нісенітниці. -- Ні-ні, цього не може
бути!" Моя Надя стрімко вислизала від мене. Вона навіть приходила й
хвалилася, якого хлопця вона має та обіцяла мене з ним познайомити. "Я
попрошу його, аби показав тобі кілька прийомів, а може й на секцію взяв, не
бути ж тобі вічно бабою", -- боляче била словами Надя. Я все терпів та
чекав. Навіть до церкви пішов, навчився молитися і щоразу, проходячи повз
храм, просив Бога, аби Надя повернулася до мене.

І, напевно, Бог почув мої молитви. Прийшовши без попередження до свого
Романа в гуртожиток, вона застала його в ліжку з iншою дiвчиною. Надин
обранець сказав, аби вона не робила з цього проблеми. Оскільки з ним не
спить, і він шанує її бажання залишитися цнотливою до весілля, йому
потрібно з кимось кохатися, бо ж він нормальний здоровий чоловік. Про все
це Лися розповідала мені, ридаючи на моєму плечі, усе примовляючи: "Але ж
козел, ну скажи, козел..." Я слухняно повторював за Надею, що Роман козел,
навіть нахвалявся натовкти йому пику, на що Надя стурбовано відповіла, аби
я навіть думати не смів його зачіпати, бо він мене вб’є.

Ось так роман з Романом закінчився. Більше в Наді нікого серйозного не
було. Уперше закохавшись та зіткнувшись зі зрадою й підлістю, Надя
зосередилася лише на навчанні. А я радів, що Лися знову проводить увесь
свій вільний час зі мною. Вона допомагала мені в навчанні, ми писали
курсові й дипломні, ходили в кіно, на студентські вечірки й дискотеки, я
прикидався дурником та смішив кохану. Їй, вочевидь, це подобалося, бо ніби
й не самотня, і водночас ні з ким. Словом, вірний лицар Вася завжди був при
своїй дамі. П’ять років навчання промайнули швидко. Перспектив отримати
хорошу роботу в нашому місті після закінчення економічного факультету ми з Лисею не мали. Треба було шукати знайомства, давати хабарі, щоби потрапити на "хлібне" місце. Або ж кудись їхати.

Надя швидко зорієнтувалася, і через канадський бізнес-центр отримала
запрошення на стажування у Квебек. Ще студенткою вона ходила на курси
англійської та французької мов, брала участь у різних проектах, відсилала
закордон свої наукові роботи. Я ж лінувався та "зорі лічив". І долічився.
Надю запрошували їхати за океан, а я залишався. "Ти не уявляєш, яка я рада!
Це ж така можливість! О, мені нарешті пощастило!, -- кружляла з документами навколо мене Надя. -- Ось ще трохи підучуся там і стану менеджером якоїсь крутої фірми, і тобі допоможу. Ну, усміхнися, хіба ти не радий?"

А як я міг тішитися з того, що Надя мене покидає? І я почав стару пісню про
кохання. На що Надя відповіла: "Облиш, Васю, це вже навіть не смішно, краще
допоможи мені зібратися". Коли кохана поїхала, світ для мене почорнів. Я
вперше запив, і з п'яних очей переспав з Настею iз паралельної групи, яка
була давно в мене закохана. На ранок спохмурніло сказав: "Не думай нічого
такого. Це був лише секс". Настя обізвала мене останніми словами та більше
не з’являлася у моєму житті. Я й не переймався, для мене дні стали
однаковими. Я влаштувався у невеличку приватну фірму, занурився у роботу та постійно спілкувався з Лисею, плекаючи надію, що незабаром поїду до неї.
Навіть на курси англійської у той же канадський бізнес-центр записався.

Та доля пiдготувала менi неприємний сюрприз. Одного вечора Надя, вчергове
захоплено розповідаючи мені про Канаду, навчання, сказала, що зустрічається з якимось Отто. "Він такий, такий… дарма, що німець, але романтик і прагматик водночас. Я з ним чуюся, як за кам’яною стіною. Васю, здається, я закохалася".

І знову депресія, скільки ж можна мене мучити? Проте цього разу довго
сумувати мені не довелося. У країні почався Майдан. І я поїхав до Києва.
Чесно кажучи, спочатку для того, щоб забути Надю та її Отто. У перші дні не
знав де себе подіти, усе було менi дивне й незрозуміле -- люди, гасла,
сутички з беркутівцями, адже я мамин синочок й по-справжньому ніколи не
бився.

Та все вмить змінилося, коли я потрапив до медичної сотні. І чому мене туди
поперло? Й досі не знаю. Проте вже за декілька днів я постарішав на три
життя. Зрозумів, що мої сльози-шмарклi, й те, як я жив досі -- ніщо в
порівнянні з людськими смертями. На Майдані я став іншим, став серйозним, відповідальним, став чоловіком. Про Надю тоді й думати забув. А далі була перемога і війна. Я вже не бачив себе офісним протирачем штанів. Не міг повернутися до спокійної роботи, ранкової кави, пустопорожніх теревенiв та маминої опіки, коли навколо гинули люди. Разом iз товаришами з медичної сотні я поїхав на Схід.

Був у пеклі в Дебальцевому, а потім повернувся додому, аби разом з
волонтерами подбати про медикаменти й машини "швидкої" для наших хлопців. Звертався по допомогу до всіх, кого знав. Ми писали листи, зустрічалися з людьми, розповідали, що й скільки потрібно. Люди охоче допомагали, але були й байдужі чиновники, які поприростали дупами до своїх крісел, і скаржились, що в країні криза. Таким хотілося розтовкти вгодовані пики. І раптом я вперше за кілька місяців згадав про Надю. Вона ж може організувати збір коштів та медикаментів серед українських студентів та стажерів у Канаді!

Надя радо відгукнулася, зі сльозами казала, що переживала за мене, коли
мама повідомила їй, що я в АТО. Лися пообіцяла допомогти. Дивно, проте мене вже не мучило, з ким Надя і як їй живеться у ситій Канаді. Хвилювало лише, чи дістане вона ліки й гроші. За два тижні мені й побратимам передали значну суму грошей та пообіцяли прислати дві автівки реанімаційної "швидкої". Я був на сьомому небі від щастя: Надя не підвела. Далі знову були поїздки на Схід, я вже був з волонтерами, мотався туди-сюди.

Після чергового щасливого повернення на мене чекала велика несподіванка.
Двері відчинила Лися. "Надю?! Ти? Звідки, як?!"-- посипалися запитання. "Ну
як звідки? З Канади, буду тепер тобі й хлопцям допомагати". Майже до ранку
ми розмовляли. Надя розповіла, що, збираючи допомогу, відчула страшенну
тугу, їй захотілося в ту ж хвилину повернутися і стати потрібною в рідній
країні. Отто на це сухо сказав, що вона збожеволіла. Їхати жінці, яка має
стипендію, житло та перспективу хорошої роботи з високою зарплатою в
країну, де війна, можуть лише пришелепкуваті. А я і є такою
пришелепкуватою, бо хочу допомагати, зрештою, хочу бути з тобою".

Я не вірив своєму щастю. Зближення з Надею було поступовим, колишньої
юнацької пристрасті ані в мене, ані в неї не було. З'явилося бажання
підтримувати й допомагати один одному й ніколи не розлучатися.

Разом з Надею я поїхав на Схід. Лися була вражена, навіть хотіла піти
служити контрактницею, але мені вдалося переконати кохану, що вона й
волонтеркою всюди знадобиться. З її умінням переконувати людей зробимо дуже багато. Ми з Надею почали разом жити, я ледь стримувався, аби не заплакати від щастя. Проте плакати міг колишній Васько, а я -- солдат, хоча й не на передовій. Я волонтер, чоловік, а чоловіки -- не плачуть, вони оберігають свої родини, коханих, країну. Так робитимемо й ми з Надею, так робитимуть і наші діти, які, сподіваюся, народяться вже у мирний час.

На разі, як би це дивно не звучало, я вдячний... війні, що повернула мені
кохану та зробила з мене чоловіка.

Василь Собко, 33 роки

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

16:15
Журналістка "Експресу" побувала у майстерні фотографа і розповіла про побачене.
14:40
"Момент, коли ти досягаєш своєї цілі, солодший, ніж найдорожче морозиво в світі".
18:14
Що тут сьогодні знімають, навіщо на майданчику потрібен скрипт-супервайзер та якою насправді є сукня Міледі з “Д'Артаньяна і трьох мушкетерів”?
14:30
Які пригоди спіткали студента впродовж мандрівки і чому він віддає перевагу саме двоколісому?
16:00
У цього чоловіка згоріла хата, він переніс три інфаркти та дві операції на серці. А опісля став пожежником-добровольцем.
18:16
Рейсовий автобус порівнявся з густим лісом, з-за повороту постала скульптура лося з надломаними рогами. Моя сусідка спереду хрипко сказала: “Нехароше це місце, нехароше!”
16:18
Фома - про оптимістів та песимістів, велосипеди та саундтрек до фільму "Заборонений".
18:15
Ми продовжуємо знайомити вас із журналістами найбільшої україномовної газети.
12:08
Відомий артист розповідає про неадекватних шанувальників, нове кохання і погані звички.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.