Сповідь. Ми вимолили сiмейне щастя

Я була наркоманкою сiм рокiв, вiдсидiла в тюрмi, через мене пiшли зi свiту батьки. I тiльки в церквi я народилася заново

...Сьогоднi вночi я знову бачила той самий сон. Радiсна, з
величезними бантами, я йду до школи. Мама i тато тримають мене за
руки. Раптом земля розверзається пiд ногами, i я лечу вниз, у
пащу чорної безоднi. 

Там, на днi, якiсь люди з блiдими безкровними обличчями
простягають до мене руки. Я падаю у їхнi обiйми i вiдразу кричу вiд
жаху. На мiсцi людей у безоднi -- кiстяки, у яких замiсть пальцiв
-- шприци з гострими голками.

Прокидаюсь у холодному поту. Дякувати Богу, це був сон, лише сон,
переконую себе. Тихенько, аби не розбудити чоловiка, вислизаю
з-пiд ковдри i прямую на кухню. Дорогою зазираю у кiмнату
доньки. Вона мiцно спить, обiйнявши улюбленого ведмедика. У сина
горить нiчник -- мiй студент знову заснув за комп'ютером. Заганяю
його в лiжко i за кiлька хвилин зручно вмощуюсь на канапi в 
кухнi з горнятком м'ятного чаю. Двi улюбленi кицьки влягаються
поруч. Сон не йде, i я знову поринаю у вир щемливих спогадiв.

Вiн буде мiй i лише мiй

Моє дитинство i справдi було безхмарним та щасливим. Пiсля
переїзду з Волинi в Тюменську область татовi за короткий час
вдалося зробити кар'єру. А вiдтак грошей у родинi вистачало,
батьки нiчого нам не шкодували, ми з братом як сир у маслi
купалися. Вчитись у школi було лiньки, тому пiсля восьмого класу
я занесла документи в мiсцевий будiвельний технiкум. Але й там
менi швидко набридло. На хлопцiв-однокурсникiв я уваги не
звертала. Зате з друзями старшого брата Влада завжди вдавалось
знаходити спiльну мову.

А коли в їхнiй компанiї почав з'являтися красень Олег, закохалась
по самi вуха так, як тiльки можна в 17 рокiв.
Подейкували, не однiй дiвчинi в селищi вiн розбив серце. Але я не
зважала на чутки -- вiрила, що вiн буде мiй i лише мiй. Тим паче,
що Олег i сам не раз спиняв на менi свiй погляд.

У лiжку нас зненацька застав брат. Притиснувши Олега до стiни,
прошипiв йому в обличчя: "Тепер ти мусиш з нею одружитися!" "А
ми i так збирались це зробити", -- спокiйно вiдповiв мiй коханий.
"Правда, мала?" -- спитав, повернувшись у мiй бiк. Не
тямлячись вiд щастя, я тiльки мовчки кивнула головою.

Я була найгарнiшою на свiтi нареченою. Принаймнi так вважала моя
мама. Батьки не пошкодували грошей нi на розкiшну сукню, нi на
саме весiлля. Та й сiмейне життя ми починали в затишнiй
однокiмнатнiй квартирi -- про це подбав мiй тато. Коли через рiк
я народила Валерчика, весь "посаг" єдиному внуковi знову ж таки
купували дiд з бабою -- мiй Олег перебивався випадковими
заробiтками. А коли малому виповнився рiк, батьки поїхали на
Волинь i забрали його зi собою. Мовляв, ви молодi, вiдпочиньте без
дитини i реалiзуйте себе в життi.

Ми й "реалiзували"...

"Мала, спробуй, це ж так класно!"

Почалося все з того, що якось я побачила в чоловiка дивний блиск
в очах. Перше, що спало на думку, -- вiн п'яний. Проте спиртним вiд
нього не пахло. Потiм зауважила дивнi перепади в поведiнцi --
безпричиннi веселощi змiнювались затяжним поганим настроєм i
навпаки. Коли ж застала його зi шприцом у руках, виправдовуватися
Олег не став. Сказав, що давно бавиться наркотиками, ще до
нашого весiлля. Запевнив, що не "в системi", тому немає причин
для хвилювань. А трохи згодом запропонував i менi:
"Мала, спробуй, це ж так класно! Ось побачиш, тобi сподобається!"

Менi й справдi сподобалось. Наркотик давав вiдчуття неземного
щастя, польоту, райського блаженства. Вiд усього, чим займаєшся,
дiстаєш задоволення: чистити картоплю -- чудова робота, мити посуд
-- улюблене хобi, прибирати -- з превеликою радiстю! А коли дiя
"ширки" закiнчувалась, свiт раптово втрачав райдужнi кольори,
перетворюючись на сiрий.

За пiвроку пiсля вiд'їзду батькiв ми обоє вже були затятими
наркоманами. Грошi, якi вони залишили нам, швидко витратили,
нас мучили "ломки". Де взяти наркотик -- єдина думка, що постiйно
пульсувала в одурманених мiзках. Настав час зiстрибнути з голки
-- рiшення, яке одного дня прийняв мiй чоловiк. У Росiї бiльше
залишатися ми не могли i, щоб змiнити обстановку, вирiшили їхати
до моїх батькiв, на Волинь.

Але не так сталось, як гадалось. Першого ж дня по приїздi до
Луцька Олег пiшов у магазин по хлiб. А повернувся... з цiлим
пакетом маку! Як виявилось, у серединi 90-х на Волинi наркоманiв
було не менше, нiж у Росiї. Ми дуже швидко освоїлись в оточеннi
нових друзiв по "кайфу". Проте з кожним днем усе важче було
приховувати свiй стан вiд батькiв, тим паче, що пiсля того, як
я кiлька разiв поцупила грошi з маминого гаманця, вона почала про
все здогадуватись.

Першим у поле зору правоохоронцiв потрапив мiй чоловiк. Тож
довелося все розповiсти родичам. Мої батьки зателефонували
в Росiю Олеговим, тi моментально вирiшили -- хай повертається,
будемо сина лiкувати вдома! Прощаючись iз чоловiком на вокзалi, я
тихцем витягнула у нього записник з номерами телефонiв
друзiв-наркоманiв. I хоч вiн менi залишив удосталь голiвок маку,
я наступного ж дня зв'язалася з ними i дiстала готову "ширку".

Моє життя стрiмко котилось пiд укiс, я не ночувала вдома тижнями.
Менi не потрiбнi були нi батьки, нi дитина. Єдиною цiннiстю в
життi стала "доза".

Брудну, нечесану, виснажену, мене одного дня в притонi знайшла
мама. Мовчки, без докорiв i слiз, взяла мене за руку i вiдвела
додому. А наступного дня ми з нею вже були в наркодиспансерi. Я
пройшла кiлька курсiв лiкування, але марно -- замiсна терапiя так
менi й не допомогла. Коли я потрапила туди втретє, лiкар чесно
сказав мамi: "Тiльки однiй з тисячi наркоманок медицина справдi
може допомогти. Але, на жаль, не вашiй доньцi".

Телефонний дзвiнок iз Росiї остаточно "добив" мене -- Олеговi
батьки повiдомляли, що мiй чоловiк за збут наркотикiв потрапив до
в'язницi i там помер вiд СНIДу. Я билась в iстерицi, кричала, що
не хочу без нього жити, а потiм гострим лезом черкнула по венах.
Батько встиг викликати "швидку", менi зашили рани i знову
вiдвезли в лiкарню, на цей раз -- психiатричну. 

Кожного ранку лiкар питав мене: "Ларисо, ти хочеш жити?" Я тiльки
мовчки заперечливо хитала головою. Пiсля цього вiн давав команду
медсестрi, i та колола мене сильнодiючими препаратами. Вони
притлумлювали волю, сковували свiдомiсть. Мама вжахнулась, побачивши
доньку блiдою, як стiна, з вiдсутнiм поглядом, схожою на зомбi. А
набiльше вразила її слина, що безперестанку котилась у мене з
рота. Потiм вона зiзналась, що вже й сама була не рада,
вiдправивши мене сюди. Так тривало бiльш нiж тиждень. I тiльки на
десятий день я сказала, що хочу жити. Щиро, перебування
там просто набридло, я знову хотiла назад, до друзiв.

Вiд тюрми не зарiкайся...

1999 року вiд iнсульту помер мiй батько. А через кiлька мiсяцiв
пiсля його смертi я на три роки "загримiла" у в'язницю за продаж
наркотикiв. Зрештою, рано чи пiзно це мало статися -- всi наркомани
час вiд часу попадаються на крадiжках або на збутi. А що вдiєш,
коли в "системi" без дози -- нiяк, а на неї потрiбнi грошi.

Та у в'язницi з наркотиками був "напряг", а мене через кiлька
днiв пiсля затримання почало "кумарити". Свiт немовби розiрвався
на сотнi гострих скалок, що впивалися в голову, болiли зуби,
викручувало суглоби. Я буквально кидалась на стiни, але на мене
особливо нiхто не зважав -- тут багато було таких. Чергової
безсонної ночi нестерпних страждань я впала на колiна i почала
просити допомоги у вищих сил: "Господи, я знаю, що ти є! Врятуй
мене, грiшну! Я не можу бiльше терпiти! Дай менi сили це пережити
або забери до себе!"

...Наступного дня менi й справдi стало трохи легше. А ще до мене
приїхала мама. Вона була моєю найбiльшою втiхою у цей важкий час.
Досi дивуюся, звiдки у неї бралися сили, адже їй i самiй
було не легше -- з моменту мого ув'язнення вона стала єдиною
опiкункою Валерчика. Потiм у її життi з'явився ще один головний
бiль -- вiдсидiвши за розбiй, з Росiї приїхав мiй старший брат
Влад. Приїхав i практично вiдразу пiдсiв на голку.

Жодного разу на побаченнях мама не скаржилася менi на життя. Навпаки,
ще й мене втiшала: "Нiчого, терпи, доню. Все владнається. Ти
вийдеш i ми заживемо всi разом по-новому". Я вiрила їй i
нетерпляче чекала цього часу.

Але одного дня мама чомусь не приїхала. Передчуваючи щось
непоправне, я не знаходила собi мiсця вiд тривоги. Наступного дня
повiдомили, що в мене дома помер хтось iз рiдних. Я спочатку
вирiшила, що це брат. Але потiм виявилось -- не стало моєї неньки.
У неї раптово зупинилось серце...

"Мамо, голубонько, прости, -- довгими безсонними ночами я
заливалась гiркими сльозами. -- Це я винна у твоїй смертi. Твоє
серце не витримало тяжких випробувань. Прости менi, рiдна,
прости. Я все життя у Бога буду вимолювати прощення за той бiль,
що я завдала тобi".

Якогось дня я сказала подругам-спiвкамерницям, що пiсля виходу на
волю я ходитиму до церкви. Правда, нiхто з них не сприйняв
моїх слiв серйозно -- вирiшили, що я вiд горя втратила розум.
Того ж дня я написала листи родичам -- мене непокоїла доля дитини.
Я уявлення не мала, де мiй син i що з ним. За якийсь час надiйшла
вiдповiдь вiд дружини татового брата, тьотi Валi. Вона написала,
що Валерчик в iнтернатi, але всi вихiднi проводить у них в
родинi. А головне -- вкiнцi додала: "Ми тебе чекаємо".

Хрещення стало другим народженням

Через пiвроку пiсля маминої смертi мене звiльнили за амнiстiєю.
Просто з вокзалу я приїхала на квартиру батькiв, але не потрапила
туди -- жек опечатав дверi помешкання. Коли на мої слiзнi
прохання його все ж таки вiдкрили -- вiд побаченого волосся стало
дибки. Нi меблiв, нi газової колонки, нi кухонної плити -- все
пiсля маминої смертi винiс з дому брат-наркоман. Повiдкручував
навiть розетки i позривав водопровiднi крани. А потiм щез у
невiдомому напрямку. Добре, що квартира на першому поверсi --
затопило лише пiдвал.

Побачивши мене, сусiдка заплакала: "Бiдна ти, Ларочко, бiдна!
Гола, боса, нi рiдних, нi житла! Що ж ти будеш робити? Куди
пiдеш?"

Утiм, до себе так i не запросила, як не зробили цього й iншi
родичi. У мiстi зустрiла колишнiх друзiв-наркоманiв. Вони неабияк
зрадiли менi, вiдразу ж запросивши "на хату". Але я з жахом
вiдсахнулась вiд них, як вiд прокажених, i поїхала до тьотi Валi.
Сподiвалась, що там мене приймуть. 

Тьотя Валя i справдi зустрiла мене привiтно. Посадила за стiл,
нагодувала, а потiм почала розмову. Питала, як я збираюсь далi
жити. Що я могла їй вiдповiсти? Минулого я згадувати не хотiла,
майбутнього не бачила. Тому просто мовчала, низько опустивши
голову.

"Ну тодi слухай мене, дитино, -- порушила мовчанку тiтка. -- Якщо
хочеш, залишайся у мене. Але за умови, що ти будеш ходити до
церкви i влаштуєшся на роботу. Дармоїдiв менi тут не треба -- маю
своїх шестеро дiтей".

Першу пропозицiю я прийняла охоче, адже сама дала обiтницю так
зробити. Але другу -- нi, нi, не хочу! Я нiчого не вмiю, нiколи не
працювала, навiть у колонiї примудрилась потрапити у неробочий
загiн. Але тiтка була невблаганною -- або на все погоджуйся, або
забирайся звiдси. Довелось пристати на її умови. Та й, зрештою,
iншого виходу у мене просто не було. 

Наступної недiлi тiтка привела мене до церкви. Пiшла я з радiстю,
бо душа потребувала молитви i каяття. Через якийсь час прийняла
хрещення. Цей день я вважаю своїм другим днем народження. Брати
i сестри по вiрi як могли пiдтримували мене. Пiсля того як я
через суд повернула право на батькiвську квартиру, навiть
допомогли з ремонтом.

Неабияку втiху для себе я знайшла у читаннi Бiблiї. Неймовiрно,
але на її сторiнках увагу постiйно привертали слова, яких i
справдi потребувала моя спрагла душа. "Не бiйся, я з Тобою", -- ця
цитата вкарбувалась у мою пам'ять. Я й справдi бiльше не боялась
за своє майбутнє -- вiрила, що Бог простив менi. 

На той час при нашiй церквi вiдкрили реабiлiтацiйний центр для
наркоманiв. Артур був одним iз перших, хто в цьому центрi пройшов
курс реабiлiтацiї. Потiм зовсiм випадково зустрiла його на
фабрицi, куди вдалось влаштуватись з допомогою добрих людей. Тодi
я саме поновлювала батькiвськi права, бiгала,
збирала довiдки по всiх iнстанцiях, а тому не вiдразу помiтила,
що вiн виявляє до мене увагу.

Замiсть освiдчення Артур запитав мене: "Ти народиш менi доньку?" I
нiяк не вдалось переконати його, що вiн дарма
збирається пов'язати своє життя iз жiнкою, яка має дитину,
старшою за нього на шiсть рокiв, до того ж колишньою наркоманкою
з "букетом" хвороб. Але вiн наполягав -- ми вимолимо у Бога сiмейне
щастя.

...Ми вже сiм рокiв разом. Маємо свiй дiм. Валерiй, мiй син, живе
з нами. У нас пiдростає донька Алiса. Я назвала її iменем героїнi з
улюбленої казки мого дитинства. Вона i справдi для мене подарунок
з країни чудес. Доня допомагає у роботi з неповносправними
дiтьми, яку я веду в церквi. Її люблять жiнки, якi тепер з усiєї
країни приїжджають у наш центр реабiлiтацiї. Вона нагадує їм про
власних дiтей, яких вони кинули напризволяще заради голки. Я теж
всiляко пiдтримую бiдолах, переконуючи, що в них лише один шлях
до зцiлення. Бо я не знаю КОЛИШНIХ наркоманiв. Є тi, що ввiрували
в Бога, зцiлились i почали нове життя, або мертвi.

А ще я мушу пiдтримувати чоловiка. Вiн сам доглядає прикутого до лiжка
батька, що живе з нами. Менi вiн не дозволяє йому допомагати. Я
розумiю, як  Артуровi нелегко. Напевно, цей хрест нам доводиться нести
для смирення. Для того, щоб цiнували те, що в нас тепер є. Те, що
ми вимолили в Господа.

Записала Людмила ПРИЙМАЧУК    
 

Читайте також:

Правда життя

Психолог Гай Джозеф Ейл пропонує методики, які допоможуть, якщо через стрес і перевантаження мозок починає "страйкувати" - часто помилятися або працювати занадто повільно.
Підсвідомість обробляє інформацію не у вигляді слів і чисел, а у вигляді образів і зображень. ...
Наше життя могло б бути значно довшим, однак ми свідомо його вкорочуємо, зазначає фахівець зі здорового харчування і популяризаторка здорового способу життя Оксана Скиталінська.
10 років життя забирає відсутність діагностики та лікування різних хвороб. Найпоширеніший приклад...

Новини

20:00
Місцеві називають їх "сім'єю заворожених років".
19:01
Співачка, яка нещодавно втретє стала мамою, показала підтягнуте тіло.
18:01
Прикрасу мають виготовити з браслета його матері.
17:00
Відомий український співак відзначив своє 60-річчя.
16:00
Найбільш дієвою є лікувальна гімнастика -- уже через 5 -- 6 сеансів занять зникне біль, покращиться рухомість суглобів, - запевняє лікар-реабілітолог Мар’ян Нищук.
15:00
Мілла Йовович продемонструвала природну красу.
14:00
Стрибки на скакалці підвищують витривалість, тонізують м'язи і гармонійно покращують силует - каже Набіль Азарзар, тренер спортивного центру в Парижі. І називає шість причин, аби обрати саме скакалку.
13:00
Науковці визначили, у кого більше шансів дожити до глибокої старості.
12:00
Деякі продукти підвищують температуру тіла, тож їх варто залишити на холодну пору року.
11:00
62-річний актор вирушив у зоопарк Санта-Моніки з 39-річною Еммою Хемінг і їхніми дітьми п'ятирічною Мейбл Рей і трирічною Івлін Пенн.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.