Сповідь: Зникла дiвчинка. Вiк три роки. Зрiст 102 сантиметри...

Розкажу, i що далi? Ану ж i мене посадять, як Остапа. Що зi сином буде?

Сьогоднi менi знову наснився цей жахливий сон. Пухнастий бiлий
ведмедик -- новенька м'яка iграшка, щойно з дорогого магазину --
лежить у калюжi. I ряснi краплi дощу перетворюють її на брудний
сiрий клубок шерстi. 

Я простягаю руку, щоб вихопити ведмедика з води. Але iграшка
раптом оживає i щирить до мене страшнi iкла. Я хочу кричати,
кликати по допомогу, але спазм стискає моє горло i вiдуваю, що не
можу вiдсмикнути руку.

Прокидаюся спiтнiла, мене лихоманить. Тепер вже хочеться кричати
по-справжньому, але я стримую у горлi мiй крик i тихо плачу в
подушку.

Цей страшний сон переслiдує мене ось уже двадцять лiт. Не щоночi,
але й тижня не минає, як бачу його знову i знову. I це, мабуть,
мiй довiчний хрест, моя кара за той грiх, що скоїла у 23 роки.

"Ох цi дiти!"

Того вечора мiй трирiчний Максим зчинив iстерику просто у
супермаркетi. Лiг на пiдлогу в дитячому вiддiлi, бив ногами об
пiдлогу i голосив, щоб купила йому нову машинку.

Це мене страшенно розлостило. Я була молодою мамою -- неповнi
23 роки -- i дуже соромилась перед людьми, коли син мене не
слухав. Ось i зараз я бачила, як на нас дивляться покупцi:
хтось з цiкавiстю, хтось з осудом. Ну що за дитина, чому вiн так
поводиться, чому я не можу дати собi ради з тим неслухом?! Це ж
три рочки йому тiльки, а що далi буде? Мабуть, то все через
жiноче виховання. Був би батько поруч, то i Максим зовсiм iнакшим
рiс. Але татко наш нинi далеко, його ще два роки чекати...

Пiдняла сина за каптур куртки, струснула спересердя i потягнула 
до виходу. Вiн ще кричав, але вже не так голосно.
А я намагалась тихо i спокiйно пояснити, що криком нiчого не
доможешся, що мама купує iграшки лише чемному хлопчиковi i щось
у такому дусi. Але де там, вiн i не чув мене, здавалося.

Коли вже вийшли на вулицю, Максим заспокоївся i лише схлипував, а
я присiла перед ним, щоб витерти сльози. I тут побачила
iншу маму. Заможно одягнена
молода жiнка несла на руках дiвчинку, Максимову ровесницю, в
оранжевiй курточцi й бiлiй шапочцi. Дитина верещала так, що всi
довкола оберталися. I не просто верещала, а й била свою маму
по щоках i хапала за волосся: "Не хочу, я не хочу! Мамо, мамо!"

Жiнка, не роззираючись,  швидко йшла. 
Я дуже добре розумiла її, бо i сама щойно пережила такий
же момент сорому. Вона пройшла -- нi, навiть пробiгла! -- повз
нас, i в цей момент дитина кинула з рук iграшку. Просто на
асфальт, у брудну калюжу: "Не хочу ведмедика, не хочу. Мамо!"

Я швидко пiдняла ведмедя i, пiдхопивши на руки Макса, наздогнала
жiнку: "Зачекайте, ви iграшку загубили". Вона зупинилась, повернула
до мене розчервонiле обличчя: "Ой, дякую! Така нечемна донечка у
мене, бачите... Не те що ваш хлопчик". Я засмiялась: "Та
дайте спокiй, мiй щойно теж цирк влаштував за машинку". Я
простягнула iграшку дитинi, а вона схопила її i знову кинула на
афальт, залившись слiзьми: "Мамо!" "Тут мама, тут, --
пригорнуа її до себе жiнка i поцiлувала в голiвку. -- Не хоче
вона вже ведмедика, а хвилину тому плакала, щоб його їй купили.
Ох цi дiти, як їх виховувати? Бiда та й годi! Вибачте, ми дуже
поспiшаємо". "I не кажiть, я вас так добре розумiю!" -- мовила
їй услiд.

За кiлька хвилин ми їхали з Максимом у трамваї, вiн сидiв у мене на
колiнах, я гладила його голiвку i просила: "Наступного разу
просто скажи, що ти чогось хочеш. Не кричи. Якщо будуть грошi,
я куплю. А якщо не буде, то дочекаємось зарплати i 
купимо. Ти ж бачив, як це негарно, коли дiтки вередують.
Пам'ятаєш ту дiвчинку бiля магазину, iз ведмедиком? Негарно вона
поводилась, правда ж? Ось i ти не будь таким, домовились?"

Син мовчки кивнув у вiдповiдь, але я не дуже повiрила йому: яке
там "домовились"... Наступного разу все повториться. Мала
рацiю та жiнка -- i що за дiти нинi? Ми у їхньому вiцi
зовсiм iнакшими були. Спробувала б я своїй мамi щось таке
втнути! Дiстала б добре по м'якому мiсцю i була б як 
шовкова. Але ж не бити Максима, справдi... Нi, по
телевiзору кажуть, що це поганий метод. Але як тодi дати раду з
тими малими терористами? Не знаю...

"Тебе ще й звинуватять в усьому"

"Зникла дiвчинка. Вiк три роки. Зрiст 102 сантиметри. Волосся
русяве, очi великi, сiрi. Була одягнена в оранжеву курточку i
бiлу шапочку. Якщо комусь щось вiдомо про мiсцезнаходження дитини,
телефонуйте на номер..."

Господи, та це ж вона! Та сама дитина, яку я бачила на руках
бiлявки бiля супармаркету!

Я кинулась до телефону, набрала номер мiлiцiї, але у вiдповiдь
почула короткi гудки. За хвилину спробувала ще раз -- знову
зайнято. У цей момент до кухнi зайшла свекруха: 

-- З ким говориш? -- поцiкавилася дiловито. -- Максимчик швидко
заснув чи знову годину казки йому розповiдала?

-- Ой, мамо, тут таке... Щойно у мiсцевих новинах розповiли --
дiвчинка зникла. А я ж бачила її з тою жiнкою, що її викрала. Ось
в мiлiцiю телефоную, але у них зайнято.

Сверуха насупилась i мовчки забрала слухавку з моїх рук:

-- У мiлiцiю? Мало ми мали справ з мiлiцiєю?! Стривай... Ану
розкажи, як усе було.

Я, затинаючись вiд хвилювання, розказала їй ту iсторiю. Але
свекруха лише похитала головою i сумно усмiхнулась:
  
-- Та коли ж то було! Тиждень тому. Невже ти думаєш, що тих
крадiїв знайдуть? Та вони вже давно за кордоном, мабуть. А ти тiльки
клопоту напитаєш собi й нам. Мiй син уже поплатився за свою
шляхетнiсть, -- при цих словах на очах у неї виступили сльози.

Так, це тяжкий удар. ЇЇ син i мiй чоловiк намагався захистити
незнайомку. Повертався з роботи, побачив огидну сцену. Посеред
вулицi якийсь нелюд бив в обличчя жiнку. Остап пiдбiг. Коронний хук -- 
i хулiган уже лежить, Отямився у лiкарнi. У чоловiка ж перший 
розряд з боксу... А
потiм виявилось, що та жiнка -- доросла донька якогось великого
цабе. Того вечора вони з чоловiком повертались з гостей, обоє
п'янi, i вiн зчинив сцену ревнощiв просто надворi.
На судi вона дала свiдчення проти мого чоловiка: мовляв, це Остап
накинувся на них, побив чоловiка i її, ще й вiдiбрав грошi.
Остаповi дали чотири роки. Тепер вiн вiдбуває покарання, а я
виховую Максима сама, чоловiкова мама нам допомагає.
 
-- Надю, дитинко, та вони тебе винною зроблять! -- казала 
свекруха. -- Скажуть, що ти спiвучасниця. Там у них перед
магазином камери є, напевно. Побачать, що ти iграшку дитинi
простягала, з жiнкою тiєю розмовляла... Ой лишенько! Та вони ще
й тебе посадять! Нiхто розбиратися не буде, ти ж знаєш. 
Закриють справу, та й по всьому... А що з
Максимом буде, з ким вiн залишиться? Я вже стара, у мене тиск...
Нi, я не витримаю того. Не йде до них i не двзони. Посадять, чує
моє серце -- посадять! Де мiй корвалол?

Цi слова мене наче протверезили. А й справдi, чому не звалити всю
провину на жiнку, яка сама ж i зголосилася. Спочатку буду свiдком,
потiм зроблять злочинцем. У нас таке часто буває. I правду каже свекруха,
немає вiри "ментам".

-- Але ж мама цiєї дiвчинки, певно, божеволiє, -- спробувала я
наполягти на своєму. -- Нi, не буду мовчати. Я повинна сказати.

-- Стривай, -- у свекрушиних очах загорiвся живий вогник. --
-- Ти ж казала, що дiвчинка ту жiнку мамою називала. То, мабуть,
її не того дня викрали, а пiзнiше! Ось бачиш, як все просто!

Я трохи подумала i почала заспокоюватись:

-- Ну так, вона казала "мама". Кiлька разiв. Мабуть, я даремно
розхвилювалась.
 
Примара серед людей

Пiсля розмови того вечора я довго не могла заснути. А перед
свiтанком менi вперше i наснився той сон. Iграшка у калюжi i
дитячий крик: "Не хочу ведмедика! Мамо, мамо!"

Я мов ошпарена зiрвалася на лiжку i чiтко зрозумiла: нi, дитина
не до жiнки зверталась. Вона кликала маму на допомогу. Свою маму.

У моїй головi роїлися думки. "Але ж тiй Танi уже три рочки, --
заспокоювала сама себе. Дiти в такому вiцi вже непогано говорять.
Якби її викрали, вона б сказала, що це погана тiтка, що її
забрали вiд мами..." Але тут же подумалося: "Нi,
це ж маленька дiвчинка, ще й у стресовiй ситцацiї.
Нiчого вона не могла сказати. I Максим нiчого не сказав би,
також маму б кликав..." I знову надiя: "Але ж я майже
нiчого не бачила. Машину не розгледiла, бо було темно. I обличчя
тiєї жiнки не пам'ятаю. Та й вона у перуцi була, напевно. Чим я
допоможу?" Але голос совiстi твердив iнше: "Та бодай чимось! Дай
надiю батькам Танi. Може, вони думають, що дитину збила автiвка i
її немає серед живих. Бодай мала зачiпка, деталь... Не мовчи!" А
потiм -- страх: "Розкажу, а що далi. Ану ж i мене посадять, як
Остапа. Що зi сином буде?"

Скiльки таких ночей було у моєму життi? Сто? Тисяча? Не знаю. Але
думка про те, що, змовчавши, я i справдi стала спiвучасницею
страшного злочину, не дає менi жити.

Я нiколи нiкому не розповiдала про це. Навiть на сповiдi
священиковi не наважуюсь розказати. Страшно. Iду до церкви,
ставлю свiчку за здоров'я Тетяни, плачу -- ото й усе.

Ця iсторiя зруйнувала мене зсередини. Невротичний синдром,
гострий невроз, глибока депресiя -- яких тiльки дiагнозiв не
ставили менi лiкарi. Скiльки рiзних психотропних препаратiв менi
понаприписували. Нiчого не допомагає. Не вiдпускає цей бiль. 

Я кинула роботу,  занедбала хатнi обов'язки i, щиро кажучи, не
знаю, як чоловiк i син терплять мене таку. Сную, мов примара, серед людей i не
знаходжу собi мiсця.

"Поговори зi мною, -- каже iнодi Остап. -- Я ж бачу, що тебе щось
їсть. Менi ти можеш довiритись, я все зрозумiю. Скажи, Надю,
тобi легше стане".

Але знаю, що нi, не стане. Що дасть ця розмова? Може, якби я
з батьками Танi поговорила, тодi... Але що їм скажу? Що
нелюдський, тваринний страх скував мою волю? Страх за себе, за
свою дитину. Страх, який вiдняв у них надiю знайти їхню Таню...

Тепер вже пiзно щось говорити i виправдовуватись.

А менi з цими снами жити довiку. 

Надiя Л.

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

16:15
Журналістка "Експресу" побувала у майстерні фотографа і розповіла про побачене.
14:40
"Момент, коли ти досягаєш своєї цілі, солодший, ніж найдорожче морозиво в світі".
18:14
Що тут сьогодні знімають, навіщо на майданчику потрібен скрипт-супервайзер та якою насправді є сукня Міледі з “Д'Артаньяна і трьох мушкетерів”?
14:30
Які пригоди спіткали студента впродовж мандрівки і чому він віддає перевагу саме двоколісому?
16:00
У цього чоловіка згоріла хата, він переніс три інфаркти та дві операції на серці. А опісля став пожежником-добровольцем.
18:16
Рейсовий автобус порівнявся з густим лісом, з-за повороту постала скульптура лося з надломаними рогами. Моя сусідка спереду хрипко сказала: “Нехароше це місце, нехароше!”
16:18
Фома - про оптимістів та песимістів, велосипеди та саундтрек до фільму "Заборонений".
18:15
Ми продовжуємо знайомити вас із журналістами найбільшої україномовної газети.
12:08
Відомий артист розповідає про неадекватних шанувальників, нове кохання і погані звички.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.