Сповідь. Він вирішив залишитись i вiдстрiлюватись скiльки стане сили

Коли молодший брат отримав повiстку з вiйськкомату, я попросився воювати замiсть нього

Олег совгається на стiльцi й старається не зустрiчатися зi мною
очима. Колишнiй однокласник, з яким я випадково зустрiвся
сьогоднi у мiстi, вирiшив пригостити мене пивом i поговорити про
життя. Але не клеїться у нас розмова...

-- Та тiльки скажи, чого тобi треба, я допоможу, -- б'є себе в
груди Олег. -- Може, грiшми, може, роботу якусь чоловiчу вдома
зробити. Чи в магазин вибiгти, ми ж поруч живемо. Тобi без ноги, певно, 
важко, а мати твоя зовсiм слабка...

-- Ти жартуєш? Який там магазин, якщо я на роботу щоранку ходжу.
I пса у парку вигулюю, i з хатньою роботою даю собi раду. 
Навiть танцювати можу, мiй протез має спецiальну вмонтовану програму для цього.
Хочеш -- вмикаєш вальс, хочеш -- перемикаєш на румбу або танго.
Там спецiальна кнопочка є. Показати тобi?

Товариш здивовано клiпає очима i не вiдводить погляду вiд моєї
лiвої штанини. Я не витримую i смiюся. Вiн ображається:

-- За дурника мене маєш... А я повiрив! Хто його знає, технiка
нинi на межi фантастики, чого хочеш напрограмують.
Слухай, ну i як там взагалi... Ну, ти розумiєш...

Ну от, почалося. Зараз спитає як годують, чи не було холодно
в окопi i скiльки "сепарiв" я убив. Як же втомили мене цi розмови!

-- Вибач, -- кажу Олеговi, встаючи з-за столу. -- Маю справи,
мушу йти. А хочеш дiзнатися, як там, -- пiди i подивися.

-- Нi-нi, не йди, будь ласка, -- спиняє вiн мене. -- Пробач, якщо
образив. Я розумiю, що у твоїх очах я виглядаю боягузом. I ти
маєш право так думати про мене. I, мабуть, як чоловiк я завинив
перед тобою i тими, хто пiшов на вiйну. Але... ну знаєш,
обставини. У мене донька мала, три рочки. Дружина не працювала
нiколи, вiдколи ми одружилися. Хто про них подбає, якщо зi мною
щось станеться? Так, я "закосив". Вiдкупився. Але принаймнi щиро
зiзнаюся тобi у цьому.

-- А ти не мусиш менi нi в чому зiзнаватися, Олегу. I нiчого ти
менi не винен. Але ти подумай, що скажеш своїй доньцi, якщо вона
одного разу запитає: "Де ти ти, тато, був, коли на нашу землю
напали?" Бо я знаю, що вiдповiсти своїй донцi. А ти... Втiм ти
обов'язково знайдеш, що вiдповiсти. Я не сумнiваюсь. А зараз --
вибач, мушу йти. Ось грошi за пиво i на чай офiцiантовi.

Щоб воювати, дати хабара?!

Обставини... У кожного вони свої. Коли тiльки почалися подiї у Криму i йшла
перша хвиля мобiлiзацiї, я теж повторював цю фразу. Але тiльки трохи в
iншому формулюваннi та в iншому мiсцi.

-- У нього донька мала, три мiсяцi! -- кричав я на мiсцевого
вiйськкома, розмахуючи перед його носом папiрцем. -- Дружина хвора,
у неї ускладнення пiсля пологiв. Як ви взагалi формуєте цi
повiстки, за яким принципом?! Чому я -- здоровий чоловiк, який
вiдслужив в армiї, буду сидiти вдома, а зелений хлопчисько мусить iи
пiд кулi?! 

-- Не такий вже вiн зелений, 24 роки, -- опирався вiйськком.

-- Що?! -- закипiв я. -- А твоєму синовi скiльки? Вони з Назаром
в паралельних класах вчилися, ти забув? Де повiстка для твого
сина, ану покажи!

Знаєте, що вiн зробив? Пiдiйшов до столу, взяв чистий аркуш
паперу i щось написав на ньому. А потiм показав менi.

-- Що це за числа? -- не зрозумiв я.

-- А ти подумай. Хочеш пiти замiсть брата, можемо якось це
владнати. Читай уважно, що тут написано.

Я очам своїм не вiрив. Тобто, за те, щоб пiти на вiйну, я маю ще й
хабара дати?! Знаєте, взагалi-то я людина стримана. Дуже навiть
стримана. Але тут щось усередину перевернулось. Але опанував себе
i не заїхав тiй гнидi помiж очi, хоча руки свербiли.
Просто взяв папiрця, порвав на дрiбненькi клаптики разом iз
братовою повiсткою. Поклав ту купку паперу перед вiйськкомом,
пiдiйшов до нього впритул. Уважно подивився в очi й тихо, але
виразно сказав: "Гаразд, ми довимовились. Зараз ти випишеш
повiстку на моє iм'я. Але спершу з'їси все до останнього
клаптика. Думай, що це бутерброд. Чого дивишся на мене? Їж!"

I що ви думаєте? З'їв!

"Я з тобою, сину. Це не пiдлягає обговоренню".

Назар i не знав, що йому приходила повiстка, бо отримав її
я i розписався за нього. I коли я готувався до зборiв, вiн
казав, що, можливо, незабаром зустрiнемось там, на Донбасi.
Бо якщо його викличуть, то не бiгатиме i не ховатиметься. Але я
сказав так: "У тебе зараз iншi клопоти. Мусиш сiм'ю утримувати. I
за батьками приглянь. Мама хворiє часто, боюся за неї. Та й у
батька серце слабке, мало що".

Але я погано знав свого батька, хоча всi кажуть, що ми з ним дуже
схожi i зовнi, i характерами. Не всидiв вiн удома. Вiдколи я
потрапив у зону бойових дiй, став оббивати пороги рiзних
установ, теж просився на вiйну. А йому 60 рокiв!

Звiсно, його не брали. Але вiн таки опинився в одному з
добровольчих батальйонiв. Колишнiй кадровий вiйськовий, майор
запасу -- такi люди потрiбнi на вiйнi.

Трохи дивно було менi чути, що батько пiде воювати. Щиро кажучи, я
нiколи не вважав його патрiотом України. Вiн i народивсмя в
Росiї, i батьки його десь пiд Архангельськом похованi. По
телевiзору тато завжди переважно росiйськi канали дивився, любив
серiали про вiйськових i спецагентiв -- теж росiйськi. А ще
Чеховим зачитувався, Купрiним. Багато вiршiв Лермонтова напам'ять
знав. Блока дуже любив. А спитай його про бодай один
український вiрш -- ну, може, хiба "Заповiт" Шевченка процитує.
Такий ось мiй тато. А тут щось сталося з ним. "Свою землю треба
захищати, -- просто сказав мамi. -- Чого ж тут думати. Син пiшов
на вiйну. А що менi втрачати? Я вже своє життя прожив. I разом з
Миколою ми вдвiчi бiльше нечистi знищимо".

А менi вiн надiслав коротке смс-повiдомлення: "Я з тобою, сину.
Це не пiдлягає обговоренню". Я навiть не вiдразу зрозумiв, що вiн до
вiйська пiшов, думав про моральну пiдтримку йдеться чи щось таке.
Але нi. Це було його рiшення. Природне чоловiче рiшення.   

Я потрапив до вiйськово-десантної бригади, звiльняв одне за
одним мiстечка i села. Здавалось, перемога вже близько, ще
мiсяць-два -- i духу чужинського не буде на нашiй землi. Але
потiм почались чорнi днi. Росiйськi вiйська "заблукали" на нашiй
землi, ми почали вiдступати з боями i величезними втратами.

Жодного разу ми не перетнулись з батьком на вiйнi. Я не знав де
вiн, що з ним. А довiдався про його загибель вже тут, удома, коли
мене привезли пiсля важкого поранення i ампутацiї.

Мене поранило пiд Авдiївкою. Поверталися ще iз двома бiйцями iз
завдання, пiдiрвались на фугасi. Iван на моїх руках помер. Нас з
Дмитром пiдiбрали нашi, але згодом я дiзнався, що вiн не вижив...

А тато мiй у тi днi був пiд Опитним. Побратим, який був разом з
ним в останнi хвилини татового життя, приїздив до нас i
розповiдав, як усе сталося. Їх "здав" хтось iз мiсцевих
жителiв. I уночi був напад на блокпост. Нашi вiдбивались, але
довелось вiдступити у "зеленку". I батько наказав молодим хлопцям
вiдходити, але сам не покинув позицiю, прикривав їх. У нього, за
словами побратима, були пораненi обидвi ноги, i вiн розумiв, що
стане тягарем для iнших. I тодi прийняв рiшення:
залишитись i вiдстрiлюватись скiльки стане сили. Щоб дати час
своїм. Щоб викликати вогонь на себе.

Його тiло ми шукатимемо за даними ДНК-експертизи. I поховаємо
майже через пiвроку пiсля загибелi.

Болить менi душа. Дуже не вистачає батька. I я пишаюся ним. 

"А тепер моя черга"

Не хочу приховувати, менi важко повертатися у мирне життя. Вже пiвроку я
вдома, але все тут не так, як там. А коли думаю, що ще так багато
не зробив, що хлопцi й далi ттам, а я -- вдома у теплому лiжку, то
злiсть бере.

Але я стараюсь як можу жити звичайним життям. Ходжу на роботу в
автомайстерню, де працював до вiйни. Те, що ногу менi тепер
замiнює протез, не заважає. Могло бути й гiрше. Руки працюють -- то й добре.

Частку майстернi, до речi, я викупив за компенсованi менi кошти.
Так що тепер я її спiввласник, разом з моїм товаришем. А отже, i
заробляю бiльше, нiж до вiйни. I, байдуже який заробiток, 
десяту частину суми завжди переказую для хлопцiв з моєї
бригади. Так я собi постановив. Адже ж, коли менi знадобилась
операцiя (i не одна!), вони допомогли. I не лише вони, а й
зовсiм незнайомi люди. З рiзних куточкiв країни грошi надходили.
Хто сто гривень переказував, хто тисячу. А найменший платiж був
20 гривень -- вiд якоїсь семирiчної дiвчинки з Житомира.

Тепер планую наскладати ще трохи грошей i вiдкрити свою майстерню. Думаю,
ще рiк-пiвтора i зможу це зробити. Коли повернеться Назар, буде i для нього
робота. Я дуже хочу вiрити, що з ним все буде добре.

Так, мiй брат тепер на Сходi. Я намагався його втримати, 
старався замiнити собою -- але хiба ж це можливо?

-- Пам'ятаєш свої слова? -- якось запитав мене Назар, коли ми
курили на кухнi самi. -- Ти казав, що у мене тепер iншi клопоти.
Що мушу сiм'ю утримувати, мамi i батьковi допомогти. Батька вже
нема. А ти бiльше не можеш захищати нас. Як не крути, а я
єдиний здоровий чоловiк у родинi залишився. I що, ти хочеш, щоб я
за спiдницю тримався? Думаю, татовi б це не сподобалось.

-- Та нi, вiн би зрозумiв. Сказав би, що одного вiйна забрала,
другого скалiчила, то, мабуть, досить вже бiди на одну сiм'ю.

-- I я думаю, що лiмiт бiди вже вичерпався, -- промовив з усмiшкою Назар.
-- I менi нiчого не загрожує. Повернусь здоровим, м'язи накачаю. I вiд'їмся
трохи, бо моя Олена зовсiм варити не вмiє. А ти так гарно розповiдав про
солдатську кашу...

-- О, то ти вiд кулiнарного таланту жiнки втiкаєш i вiд
памперсiв, -- спробував пожартувати я. -- Так би вiдразу i сказав...

-- Що ж, ти мене розколов, -- розсмiявся брат, -- тiльки Оленцi
не кажи, вона засмутиться. Отже, вирiшено: я їду на Донбас, а ти
залишаєшся вдома зi своєю дружиною, дорослою донькою, нашою
мамою, невiсткою i племiнницею. П'ять жiнок на твоїй шиї, ти
тiльки уяви! Думаю, це важче, нiж воювати...

Ми просидiли тодi на кухнi до ранку. Про вiйну не говорили.
Згадували дитинство, батька. I менi здавалося, що вiн десь тут,
поруч. Слухає нас мовчки i розумiє Назарове рiшення.

Ось така iсторiя у нас вийшла. Тепер, можливо, ви розумiєте мої
емоцiї, коли я спiлкуюся з такими людьми, як мiй однокласник
Олег. Що вони хочуть вiд мене почути? Що я маю пояснювати?

Нещодавно менi телефонувала кореспондентка однiєї мiсцевої
газети. Каже, дiзналася про нашу героїчну родину i хоче про неї
написати.

Я вiдмовився. Не хочу. Насамперед тому, що не вважаю свою родину
героїчною. Я упевнений, що мiй вибiр, вибiр батька i брата -- це
цiлком звичайна реакцiя на небезпеку. Небезпеку для твоєї дитини,
дружини, матерi. Ти можеш заховатися i чекати, що хтось пiде
битися за них замiсть тебе. А можеш робити це сам. Я б не хотiв
чекати. Я б не змiг ховатися. Для мене це не те що ницо, а,
якщо хочете, протиприродно. Iнстинкт самозахисту спрацьовує,
мабуть. Здоровий чоловiчий iнстинкт. I якщо у когось вiн
притуплений або його немає зовсiм, то я можу тiльки поспiвчувати. Але
засуджувати не не буду. Навiщо?

А ще я пафосу не люблю. I хизуватися своїми заслугами чи ще там чим
-- також. I розповiдати "як воно там" теж не буду. Не дай
вам Боже знати це. 

Я так скажу: той, хто пройшов пекло, не хоче згадувати про
нього. Повiрте.

Микола Р., Днiпропетровська обл. 
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

13:36
Одного разу я ледь не спалила ліс, утім вогонь вдалося загасити самотужки. Щоправда, залишилась без куртки та кросівок:)
13:00
Ще ніколи в історії фінал цього пісенного конкурсу не проводили так близько до зони воєнних дій.
10:47
Артист Семен Шустер розповідає про життєві труднощі і те, що допомагає йому їх долати.
12:55
У цьому тексті ви прочитаєте про вишиванку Івана Франка, сорочки, які українці створювали у засланні, національний одяг Олега Скрипки, а також вишиванку, яка надихнула чернівецьку студентку на започаткування свята.
10:29
Скільки вишитих речей в Анжеліки Рудницької? І хто із зірок часто бере вишиванку, коли їде за кордон?
17:55
Днями аерокосмічна компанія Джефа Безоса показала перший повномасштабний макет місячного космічного корабля Blue Moon. "Це неймовірний апарат, і він полетить на Місяць", – зазначив Безос.
19:34
Сьогодні письменниці доводиться час від часу воювати з усілякими фірмами, які намагаються приватизувати бренд “Капітошка”.
17:00
Що розробили вчені? Чому це важливо? І як кожен з нас може допомогти?
14:29
“Хто був у кузні, має випити горілки”, - каже чоловік. І дістає лише одну склянку. Я розумію, що вперше чаркуватиму за давнім гуцульським звичаєм.
13:14
"Я була ще зовсім маленькою. Тато приїхав тоді з гастролей за океаном, привіз касету з музикою Квітки..." - пригадує співачка.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.