Сповідь. Краще б ми залишились у розваленiй хатинцi

Мiй батько подався на заробiтки до Iспанiї, коли ми з сестрою були ще малi

Перший мiй спогад iз дитинства: на ялинцi сяють вогнi, а я,
трирiчний малюк, сиджу на колiнах у мами, поруч найрiднiшi люди
-- татко, сестра. Знадвору хтось гупає у дверi, та менi не
страшно. Бо у рiдному домi я -- наче у фортецi. Менi здавалося,
що так буде завжди. Але...

"Родовий замок"

Мiй батько подався на заробiтки до Iспанiї, коли ми з сестрою
були ще малi. Середина 90-х, роботи нема, а у кого i є, тому
зарплати затримують. Пам'ятаю, сидiли мiсяцями на самiй лише
мерзлiй бульбi та гречцi, поки на городi не дозрiвали кабачки.
Цукерки зрiдка бачили. Хата старенька уже валилася... Заробiтки
на чужинi здавалися тодi панацеєю вiд усiх бiд. Тато назичив
грошей i поїхав...

Однокласник, що вже освоївся в Мадридi, замовив за нього слiвце,
i тата взяли у будiвельну бригаду. Грошi полилися додому щедрим
потоком. Ми не знали бiди. От тiльки за татком сумували. З
роками забувати його почали.

Та якось перед Новим роком -- сюрприз. Татко повернувся додому! Iз
подарунками i грiшми. Заявив: "Будуємо собi нову хату!" Скупив
будматерiали й навеснi узявся до роботи. Працювали всiєю родиною.
"Нехай буде у нас три поверхи. На одному ми з мамою житимемо, на
другому -- Марiчка з сiм'єю, на третьому -- ти, Назарку, зi своєю
жiнкою та дiтками, -- мрiяв тато. -- Буде у нас справжнiй родовий
замок Павлюкiв!"

Але гроші, привезені з Іспанії, швидко закінчувалися. "Коробку" звели -- а
стіни голі. Ні на вікна уже нема, ні на меблі, ні на ванну з джакузі...
 
"Доведеться знову їхати до Іспанії", -- зітхнув тато. Мама якось одразу
змарніла: знову їй, молодій та красивій жінці, що так любить життя, ходити
тут солом'яною вдовою. Та скільки не лила сльози, скільки не вмовляла
пошукати роботу тут, батько виправив собі паспорт на нове прізвище -- і
знову нелегалом до "багатших європ".

"Як же я заздрив мадридцям!"

За кілька років батькові вдалося легалізуватись. Він телефонував і радісно
обіцяв нам: "Скоро побачимось! Тепер я можу вас до себе запросити!"

Першою поїхала мама. За місяць повернулася -- треба ж хату і нас, дітей,
глядіти. А влітку на канікулах і ми з сестрою вибралися до Мадрида. Мені
тоді вже 15 років сповнилося, а Марічка на першому курсі в університеті
навчалася.

Тато зустрів нас дуже радо. Вiн показував нам Мадрид -- королівський палац,
Гран-Віа, парк Ретіро, площу Майор, -- пригощав паельєю та купував у
кондитерському магазині меренги (вершкові тістечка). Мені здавалося, що я
потрапив у казку.

А потім тато привів нас до "Сантьяго Бернабеу". Якщо ви не футбольні
вболівальники, то мене не зрозумієте. Для фана мадридського "Реала" його
стадіон -- наче храм! А фанатів я шалено! Та й хто б залишився байдужим --
Зідан, Роберто Карлос, Луїш Фігу, Рауль... Я стояв і заворожено дивився на
високі сірі стіни стадіону. Виявилося, що можна піти туди на екскурсію!

А за кiлька днiв тато запропонував мені долучитися до їхньої бригади і
трохи підзаробити. На мене поклали обов'язки підсобника -- піднести,
потримати, змастити клеєм, відполірувати... Зовсім нескладно. Поки сестра
гуляла містом, я за тиждень заробив 200 євро!

Одного ранку я прокинувся і зрозумів: хочу залишитися тут. Не хочу їхати
додому, ходити до школи. Краще працюватиму з батьком. Разом удвічі швидше
заробимо на наш "родовий замок". Тато спершу таку ідею категорично не
сприйняв. А мама у телефонній розмові, розридалася. "Одного в мене вже та
Іспанія забрала, хай хоч синочка відпустить", -- голосила вона. "Та то ж не
назавжди, мамо, я обов'язково повернуся, і якщо я теж працюватиму, ми
швидше повернемося!" -- умовляв я.

I я її вмовив. Сестра повернулася додому без мене. А я вживався у нову роль
заробітчанина й нелегала, бо термін моєї візи давно минув. Батько
наставляв, куди краще не потикатися, аби не натрапити на поліцію. "Не
привертай до себе уваги, старайся зливатись із натовпом, уникай
конфліктiв", -- постійно повторював.

Ми надсилали мамі гроші, помаленьку наш "замок" облагороджувався: гарний
ремонт, дорогі меблі, джакузі -- а ще кілька років тому ми навіть туалету в
хаті не мали, ходили у надвірний!

Тато пiшов до Роксоляни

Коли батько заявив, що знайшов собі іншу жінку і житиме тепер із нею, для
мене це пролунало наче грім із ясного неба. Коли? Як? Чому? А як же мама?
Ми ж мали жити всі разом у рідному містечку під Львовом! Мама з татом, ми з
Марічкою зі своїми сім'ями...

Я часто думав про це, коли перше захоплення від Мадрида минуло і час почав
мірятись робочими днями й тижнями. Згадував, як горіли вогні на ялинці, як
тато густим басом підтягував колядникам "Бог предвічний народився". Але
батько зрадив нашу спільну мрію. Я й досі йому цього не пробачив. З "іншою"
він познайомився у бусі, яким разом їхали до України на свята. Теж
заробітчанка, доглядає за літньою хворою сеньйорою десь у містечку біля
Барселони.

Поверталися вони до Іспанії вже разом. Тато спершу нічого не хотів говорити
мамі -- мабуть, не знав ще, чи щось у них із Роксоляною складеться, хотів
залишити "запасний аеродром". А може, у нього вже й були тут жінки, просто
ми не здогадувались?

Iз батьком ми розсварилися дуже серйозно. Вiн переїхав до Роксоляни. І
майже одразу... забув про нашу сім'ю. Ні копійки не надсилав мамі чи
сестрі. Тож їхнє утримання лягло повністю на мої плечі. Працював за двох --
і вже невдовзі Альваро підвищив мені зарплатню. У свої 17 я заробляв по
півтори тисячі євро на місяць! Cтавши повнолітнім, подбав про легалізацію.

Моя кохан

...Коли я приїхав додому, стояли з мамою обійнявшись і плакали, плакали,
плакали. "Як ти виріс, синку, примовляла мама. -- Справжній чоловік! Твої
однокласники досі безтурботні бігають, дискотеки, гульки, дівчата... А ти
там як?" "Та у нас також дискотеки є, -- усміхався я. -- І дівчата
красиві".

Даремно я це сказав. Бо мама ще дужче залилась слізьми: "Знайдеш там якусь
іспанку і не повернешся ніколи!.."

...Але я знайшов собі не іспанку. Звісно, були у мене і дівчата з Мадрида
та різних курортних містечок, але серце обрало українку. Того дня я
повертався з роботи у свою квартирку в Хетафе -- винайняв собі невеличку,
але без співмешканців. І побачив її, розгублену, перелякану, біля
турнікетів у метро. Тоненька дівчинка з величезними синіми очима кусала
губи і м'яла у руках сумочку, щось у ній марно намагаючись знайти.

Мабуть, у неї був квиток лише на метро Мадрида -- а якщо їдеш у передмістя,
треба або дорожчий купувати, або доплатити при виході -- інакше не минеш
турнікет. Намагатись пройти за кимось, перелізти чи перестрибнути не варто
-- може поліція затримати. А дівчина, судячи з її поведінки, тут зовсім
недавно. Вона явно нелегалка!

"Я вам можу чимось допомогти?" -- звернувся я до неї іспанською. Вона
сіпнулася, як сполохана лань. Не розуміє, мабуть. І тут я помітив у неї на
шиї підвіску, які продають у Львові на "вернісажі". Наша! "Не бійся",--
сказав уже українською і відчув, як напруга вiдпустила її струнке тіло. "Я
загубила гаманець", -- прошепотіла вона. І я, звісно, став тим лицарем,
який її урятував із полону метро...

Її звали Віка. І їй було всього 15 -- стільки ж, скільки й мені, коли я
вперше потрапив до Іспанії. Приїхала до мами, що працювала тут у
перукарському салоні. Бабця, з якою вона жила у Львові, померла. Віка
залишилась сама -- тож мама вирішила забрати її до себе. Поки --
нелегально.

Дівчина дуже боялася депортації, тому здригалась навіть коли бачила
поліцейських на вулиці. Довго відмовлялася іти зі мною кудись у кафе -- бо
ж раптом там у неї документи попросять! Я намагався її заспокоїти,
пояснював, що саме через отаку реакцію найчастіше "вираховують" злочинців
та нелегалів. Але Віка почувалася спокійно лише коли ми залишались наодинці
у моїй квартирі або ж їздили у моєму авто. Довелося купити вживаний "Ауді"
-- аби возити її до моря чи по місту.

Як же ми були одне в одного закохані! В обох це було вперше. Її мама не
протестувала проти наших стосунків. А я знову почав мріяти про те, як
одного прекрасного дня заберу її у нарешті добудований наш "родинний замок
Павлюків", як ми житимемо там великою дружною родиною, як вона народить
мені діток...

Одного дня ми поверталися із клубу вже близько півночі. І раптом Віка дуже
захотіла в туалет. "Додому не дотерплю", -- дивилася благально, і я
припаркувався біля вокзалу Аточа. Минувши тропічні пальми, що буяють у
фойє, вона побігла у дамську кімнату. Аж тут мені похололо: у зал забігло
кілька поліцейських. І попрямували у тому ж напрямку. Я швидко
зателефонував до Віки: "Заховайся!" Через кілька хвилин поліцейські витягли
з туалету двох розмальованих дівчат -- мабуть, румунських повій. Почекавши,
я дав Віці сигнал виходити. Вона трусилась, наче осиковий лист, зблідла і
дуже довго не могла заспокоїтись. Далі так тривати не може, вирішив я.
Треба нам повертатись!

У той же час почалася криза. Наша бригада мала все менше
замовлень, нерідко тижнями сиділи вдома без роботи. Тож я продав машину,
спакував валізи. Їхав назавжди. Довго вмовляв Віку їхати зі мною. Та вона
вагалась. І її мама наполягла: мовляв, хай поживе тут хоча б до повноліття,
а ти приїдь, влаштуйся удома, роботу знайди -- і за нею повернешся. Зрештою
так і вирішили.

"Все з ніг на голову"

Як зраділа мама, коли почула, що до Іспанії я більше не повернусь! Вона
жила сама-самісінька у нашому "замку" -- сестра закінчила університет і
вийшла заміж за киянина. Перший місяць я був щасливий, хоча й дуже сумував
за своєю Вікою.

А потім почалися проблеми. З'ясувалося, що знайти роботу без папірця про
освіту -- майже нереально. Пробував зібрати бригаду, заробляти ремонтами --
і тут невдача. Спершу однокласники, яким довірився, покрали у замовників
дорогу керамічну плитку. Потім мулярі, яких залучив, виявились абиякими
майстрами, зате пияками -- видатними. Кілька разів надурили замовники:
домовлялися ми про одну суму за роботу, а платили вони в результатi значно
менше. Коли ж вимагав свого, погрожували.

У мене розривалася голова від численних бюрократичних перепон, які стали на
дорозі, коли реєстрував свій бізнес. Може, якби ріс тут, так усе це не
дивувало б. Було дуже важко. Але я сподівався, що коли Віка приїде -- усе
разом подолаємо.

І тут раптом Віка... зникла. Я не міг до неї додзвонитися, на повідомлення
в інтернеті вона не відповідала, в скайп не заходила, спільні друзі нічого
про неї не чули. Кинув усе і помчав у Мадрид, шукати її. Але як? До поліції
не звернешся -- вона ж досі нелегалка. У перукарні, де працювала її мама,
жіночки лише плечима стенули: пішла, кудись переїхала, нічого не знаємо.

Я не знаходив собі місця. Та за кілька днів прийшла смс від Віки: "Не шукай
мене, усе закінчено, я тебе не люблю". Повертатись додому не хотів. Не міг
знову переступити поріг того "замку", де все дихало розбитими мріями про
щасливу родину.

Відтоді минуло вже кілька років. Я й досі у Мадриді, заробітки,
звісно, не ті, що раніше, але прожити можна. Віка моя теж десь тут. Я її не
бачив, але почув від знайомих, що вона вийшла заміж за iспанця, уже має
дитину.

Хай там як, але я досі не знайшов такої, як вона. Живу сам, непогано живу.
Лише совість часто мучить, що лишив маму самотньо доживати віку в тому
величезному триповерховому "замку", нікому вже не потрібному. Іноді думаю,
краще б ми залишились у тій старенькій хатинці та жили бідно -- але разом,
усією щасливою родиною...

Назар Павлюк, Мадрид
 

Читайте також:

Правда життя

Коли бабуся розповідала мені про своє життя, я затикала вуха плеєром. Я не хотіла залишатися у країні її страждань. Я мріяла про Америку...
"Ото, Марусю, згадую, як зустріла в Норильську свого Василя, -- завмирала бабця біля вікна і...
...Браян i Бiргiттi мають трьох спiльних дiтей, але не одруженi, Нанi та Нiкола взяли шлюб i разом виховують чотирьох дітей, а Лiзен та Браян живуть у рiзних країнах, дiтей же доглядають по черзi.
Дивуєтесь? Я допоможу вам розiбратися у цих стосунках в данських сiм'ях, бо вже другий рiк...

Новини

20:03
Безпліддя буває ...психологічним. Це не мiф, а бiда нашого часу. Але яким чином психологiчний стан людини може вплинути на репродуктивну функцiю?
19:01
Співачка похвалилася у соціальній мережі своїм уловом.
18:01
Торкнувшись поручня у транспорті, можна захворіти на жовтяницю або й ...коросту.
17:01
Косметолог Ольга Метельська запевняє, що губи у вітряні холодні дні потребують додаткового догляду.
16:01
Про це заявили фахівці Інституту інфекції та глобальної охорони здоров"я при університеті Ліверпуля. Вони з"ясували, що у холодильнику можуть міститися близько 750 бактерій, у тому числі небезпечні -- сальмонели, лістерії, кишкова паличка.
15:01
Телеведуча зробила веселе фото з гігантською "Тортилою".
13:01
Співачка приміряла образ відомого супергероя.
12:16
Телеведуча розповіла про зміни, які сталися у її житті.
11:45
35-річна Алессандра Амброзіу похвалилася ідеальною фігурою.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.