Інтимне. Обiймає зi спини, цiлує у шию, веде пальцями по грудях. Секс? Ну що ж, хай буде секс.

Мобiльний телефон. Стацiонарний телефон. "Скайп". Три е-мейли. "Facebook", "ВКонтакте", "Інстаграм". Чим бiльше засобiв iз тобою зв'язатися, тим краще видно, чи потрiбен ти хоч комусь.

Зробiть хтось так, щоб зникли мобiлки, iнтернет, i телефони не
винайшли! Щоб була у свiтi тiльки пляшкова пошта. I всi, всi ми у
рiвних умовах...

* * * 

-- Марта, куриш? -- бiлява Свiтланка, вся у дрiбних кучериках,
простягла їй пачку цигарок. 

-- Нi, дякую.

-- А я курю, -- витягла тоненьку сигаретку Катя. -- А ти що,
кинула? Заздрю... От менi сили волi бракує. Уже скiльки разiв
пробувала -- максимум три днi витримую. Так тягне! Якось
захворiла, вдома з температурою валялася. I весь цей час мамка з
хати не виходила. А при нiй де курити? То вона якось за хлiбом у
кiоск, а я швидко до сусiда: "Дай цигарку, бо помру!" Тiльки
докурила, а мамка вертається. Мало не попалилась! 

-- Ой, а моєму так не подобається, що я курю. Я вже сто разiв
обiцяла, що кину. Але не можу. От п'ю каву -- як же це без
сигарети? Або -- пам'ятаєш ту фотку, що Озз робив -- де я з
голими плечима, у профiль, i мої кучеряшки видно, i дим вiд
цигарки такими ж кучерями у повiтрi?.. Курити -- це красиво. Як у
старих чорно-бiлих фiльмах, коли у кадрi мало говорили i багато
курили, так задумливо, багатозначно... А тебе твiй переконав
кинути? Чи ти сама вирiшила?

-- Нi, -- Марта усмiхнулася, обвела очима маленьке кафе, у якому
вони сидiли. За кожним столиком хтось курив. Дим звивався у
напiвтемрявi сiрими змiйками. -- Нi, вiн мене не переконував.
I навiть не можу сказати, що я кинула. Просто потреба курити
в якийсь момент зникла. Я навiть спершу сама не помiтила.

-- Хiба так може бути? -- Свiтланка дивилась недовiрливо,
перебирала кiльця браслетiв на лiвiй руцi. -- А як же узалежнення
вiд нiкотину? Кажуть, тих, хто курити кидає, у перший перiод
"ламає", точно як наркоманiв...

-- Не було у мене такого. То, мабуть, властиво тим, хто
свiдомо змушує себе позбутися шкiдливої звички. Власне,
чинить над собою насильство. От i ламає його... Менi, взагалi,
здається, що курцi вигадали мiф про нiкотинову залежнiсть. Щоб
мати привiд триматися за свою звичку. Мовляв, не вiдпускає...

-- Але мене справдi ламає, коли я покурити не можу! -- Катя
впустила цигарку у попiльничку. -- Буває, сиджу вдома з батьками
увечерi, i аж свербить на сходи вибiгти. Але боюся, що вони
дiзнаються. Вб'ють тодi, напевне!

-- Ти не через нiкотинову залежнiсть куриш, -- пильно глянула їй
у вiчi Марта. -- Через батькiв. Їм на зло. А ще тобi приємно мати
вiд них таємницю, та ще й таку, через яку вони оскаженiють. От
побачиш: коли поїдеш на навчання у свою Могилянку, коли вони
перестануть тебе контролювати, ти й сама не помiтиш, як кинеш.

-- Але ж ти не кинула, коли твоя мамка в Iспанiю поїхала!

-- Тут iнше. Я нiколи не курила їй на зло. Розумiєш... Менi
здається, ми куримо не тому, що нам це приємно чи подобається
смак. Ми якiсь глибшi потреби цим задовольняємо. Тому й не дiють на
нас антиреклама i всi цi страшилки з "легенями курця", з
погрозами про смертельнi хвороби у чорних рамочках... Людям
простiше здоров'ям ризикнути, анiж шукати iнший спосiб
задовольнити свою потребу. От Катька хоче таємно допекти батькам,
i водночас мати у життi щось таке, про що вони не знають. Курiння
тут -- найпростiший засiб.

-- А я чому курю? 

-- Свєт, ну ти сама знаєш. Он щойно казала. Тому що ти впевнена:
жiнка з сигареткою виглядає дуже спокусливо. Це твiй спосiб
почуватися привабливо, привертати увагу хлопцiв... Хiба ж не так?

-- Може, й так... Нiколи не дивилася на це пiд таким кутом зору...
Слухай, то скажи нам, чому ти кинула.

-- Знайшла ефективнiший спосiб задовольнити свою базову потребу,
-- Марта взяла сумку i встала зi стiльця. -- Ну все, дiвчата, я
побiгла. Мене чекають. 

-- Твiй загадковий Ед? Коли ти нам його вже покажеш? -- 
заторохтiли дiвчата. -- Ей, напевно, це i є тепер твоя
базова потреба?

Марта помахала рукою не обертаючись.

* * *

-- Де вона? Як вона? Що з нею сталось? -- хлопець, який влетiв
у приймальний покiй лiкарнi швидкої допомоги, був весь мокрий,
заляпаний грязюкою, з шоломом у руцi. Видно, коли гнав сюди,
перевищив усi обмеження швидкостi.

-- Заспокойтеся, вона у палатi. Її життю вже нiчого не загрожує,
-- привiтно усмiхалася медсестра. -- Але хто ж це iз нею таке 
зробив? У головi не вкладається!

-- Що з нею зробили?!!

-- А ви не знаєте? Її привезли сюди двi години тому, всю побиту.
Трiщина в черепi, зламана ключиця, перебитi пальцi на руцi, всюди
садна, кров... Знайшли на вулицi. А бiля неї -- мобiлка. I тiльки
один номер у нiй, ваш. Пiдписано: "Коханий". Тому ми вам i
подзвонили, бо не знали, хто вона i де можна знайти її рiдних.
Як її звуть? 

-- Зоряна Медуха. Скажiть, а можна її побачити? Поговорити з
лiкарем? Може, потрiбнi лiки? Грошi? Кров здати? У мене така ж
група!

-- Зачекайте, лiкар скоро пiдiйде. А в палату вас поки не
пустять. Давайте поки що документи заповнимо. Рiк народження який?

-- 1986. 

-- Домашня адреса?

-- Вулиця Шевченка, номер... Ой, не пам'ятаю, який номер...
Зачекайте: ви тiльки менi дзвонили? А її батьки? Вони ще не
знають?!

Хлопець ухопився за мобiлку.

-- Iване Анатолiйовичу, добрий день. Не знаю, як вам
сказати... Ви краще сядьте... Щось страшне сталося. Але вона
жива, все буде добре, лiкарi кажуть...

-- Хто живий? 

-- Зоряна. Її привезли двi години тому, всю побиту, 
вона зараз у реанiмацiї.

-- Зоряну? Та вона вдома! Тiльки прокинулася, сидить на кухнi,
каву п'є. Що ти говориш? Синку, з тобою все добре? Може, ти
перевтомився?

Ед повiльно опустив мобiлку. Втупився у медсестру невидящим
поглядом. 

-- Вона вдома. П'є каву.

Медсестра здивовано округлила очi:

-- А хто ж тодi у палатi? Скiльки у вас тих дiвчат? Чому ви в її
телефонi як "коханий" записанi? Може, то ваша колишня?

-- Нi, я її щойно на роботi бачив... То не вона! I попередня бути
не може. Вона в Канадi вже третiй рiк... Та й цього номера у неї
не було...

Медсестра дивилася на нього презирливо, наче вiд iменi усiх
зневажених i забутих жiнок.

-- Згадуйте-згадуйте. У неї на мобiлцi ваше фото як заставка
стояло. I вашi з нею фото у спальнi... 

-- Я нiчого не розумiю! -- Ед у розпачi обхопив голову руками. --
Покажiть хоч ту мобiлку! Може, я згадаю щось!

-- Нема мобiлки, полiцiя забрала. Для слiдства. Там
нiби є вiдео, як з неї знущалися... Хочуть знайти ту сволоту...

-- Здається, вже знайшли, -- у покiй зайшов невисокий чоловiк у
шкiряному пiджаку, i ще один, у полiцiйнiй формi. -- Слiдчий
райвiддiлу Петров Володимир Iгорович. Берiть його, -- кивнув
до мiлiцiонера. 

Той пiдiйшов i ухопив Еда за передплiччя.

-- Стоп, стоп, що сталося? Куди ви мене забираєте? На яких
пiдставах? 

-- Не кричи. Пiдемо у райвiддiл, поговоримо тихенько... Розкажеш,
за що дiвчину бив i як тобi совiстi вистачило зараз у лiкарню
припертися...

-- Та я навiть не уявляю, хто це! Я її не знаю!

-- Всi ви так кажете. Не був, не робив, не участвував, я не я  i
хата не моя, -- зiтхнув слiдчий Петров Володимир Iгорович i
усмiхнувся медсестрi. -- От завжди так. Все очевидно, яснiше
ясного дня, а вiн на мороз падає. Не знаю. А як же! Дешева
комедiя. Як казав Станiславський, "нє вєрю"!

* * *

Телефон дзвонив уже другу хвилину. Марта не поспiшала брати
слухавку. Вона i так знала, хто дзвонить, що казатиме. Мама. Сюди
дзвонила тiльки вона. Тiльки вона згадувала про її iснування. Та
й то лише для того, щоб розповiсти, як тяжко вона працює i як
мучиться в Iспанiї, аби донечка могла собi нi в чому не
вiдмовляти.

-- Алло.

-- Доць, ну як ти там? Чому такий голос сумний? Ти щось уже
сьогоднi їла? Не забувай про здорове харчування, щоб нiяких там
чипсiв! 

-- Добре, мам. 

-- Уроки зробила? 

-- Мам, лiто надворi. Канiкули. Якi уроки? 

-- А хiба вам на лiто нiчого не задали? Ну дивись, треба вчитися.
Чи я тут дарма на сеньйора спину гну, на навчання тобi заробляю?
Ти й не уявляєш, що вони менi тут вчора загадали! Ну це вже взагалi!

-- Не уявляю...

Марта опустила слухавку, в якiй i далi цокотiв мамин голос. Як
муха у склянцi, меланхолiйно подумала вона. Щодня одне i теж.
Цiкаво, навiщо тодi взагалi двонити? Щоб пересвiдчитись, що я ще
жива? Так не витрачала б грошi надарма. Почула моє "алло" -- i
кидай трубку.

* * *

Коли мама поїхала до Iспанiї, їхня простора трикiмнатна квартира
враз видалася Мартi надзвичайно великою. Чужою, незнайомою,
повною небезпек. Батько давно жив в iншому мiстi, давно мав iншу
сiм'ю, iншi клопоти. Старший на вiсiм рокiв брат одружився i хоч
мешкав у сiльцi неподалiк, до неї не заїжджав: треба було про
новонародженого синочка пiклуватися. Однокласники Мартi заздрили:
сама у такiй великiй квартирi, роби що хочеш, живи як
подобається, i слова нiхто не скаже.

Олег бiгав по кiмнатах i кричав: "Ого-го! Егей!" Обертався
захоплено: "Та тут луна!" Круто! Менi б таку хату! Таку б патi
замутили!

А Мартi самiй тут було страшно. Вона дивилася на Олега великими
сумними очима, мовчала. Мовчанка висiла у дзвiнких кiмнатах
важкою недоречнiстю. I, щоб не виглядати безглуздо, Олег пiдiйшов
до Марти i поцiлував її. Вона не вiдповiдала, але й не пручалася.
Не опиралася, коли роздягав її, вкладав на лiжко, цiлував тiло,
п'янiв вiд вседозволеностi.

-- Ти точно не проти? -- вглядався своїми палаючими очима.

"Як маленький цуцик", -- думала Марта. Хитала головою,
усмiхалася. 

-- Все добре.

Вiн не хотiв випускати її з обiймiв. Тулився до теплого тiла, i
так, i так мостився поруч.

-- Я б залишився тут навiчно! -- видихнув захоплено.

-- Так залишайся. Я не проти, -- вдавала байдужу Марта.
А Олег сполошився:

-- Я б... Я б... Я б iз радiстю... Але я не можу! Що батьки
скажуть? Нам же тiльки по п'ятнадцять... Якщо я тут залишуся на нiч, вони
мене з дому виженуть. I на репетиторiв бабла не дадуть...
Скажуть: "Спати з дiвкою -- дорiс уже, от i забирайся з нашої
шиї". Розумiєш? -- дивився винувато. I потай позирав, котра година...

У просторих кiмнатах вiдлунювала тиша. I Марта боялася спати
вночi, бо у вiкно свiтив гiганський, жовтий-жовтий мiсяць. Сидiла
до ранку на кухнi в куточку i дивилася на вiзерунок серветки. Як
тiльки вiдкрилися магазини, вона узяла залишенi мамою грошi й
пiшла купувати темнi важкi штори.

* * *

Мама повернеться -- нiчого тут не впiзнає. Темнi штори не
пропускають свiтла, дзеркала теж завiшанi чорним ганчiр'ям --
нiби хтось помер. Жарiвку на стелi ледь видно через сизий дим,
яким наповнена кiмната. Речi розкидано як будь, на пiдлозi --
стоси журналiв, порожнi банки вiд пива, пакетики вiд насiння й
таранки. Лушпиння купками на всiх можливих поверхнях, крiм
клавiатури компа. На екранi монiтора заставка -- мертва дитина,
якийсь моторошний покруч, напевне, сiамськi близнюки, бо голови
двi. Тiльки глянеш -- i мов обпечений рiзко вiдводиш очi. На
стiнах -- роздрукованi на принтерi фотки iнших жахiть. Раковi
пухлини всiх видiв, "легенi курця", роздавленi песики, жертви
автокатастроф.

Новий знайомий Марти розглядає все це дуже настрожено. Здається,
шкодує, що прийняв її запрошення випити чаю. Показує на
плакат iз раковою пухлиною гортанi:

-- Наочну агiтацiю розвiшала? Хочеш кинути курити?

-- Нi, хочу кинути жити, -- похмуро бурмоче Марта.

Її б мама теж не впiзнала. Чорне волосся, густо-густо обведенi
чорним очi, пiрсинг у губi, в бровах, у носi, в сосках, ланцюги
та шкiрянi стрiчки з шипами на шиї та обох зап'ястях. I
величезнi перснi з черепами на пальцях -- наче кастет. I на всю
руку кольоровий малюнок: прикидали, чи гарна буде така татуха.
Може, завтра почнуть наколювати...

Вона тепер рiдко виходить з дому. Зi школи вже навiть не дзвонять
-- записали у безнадiйнi. Сидить тижнями у темнiй кiмнатi перед
монiтором, курить сигарету за сигаретою, iнодi щось їсть, iнодi
згадує, що треба спати, але частiше не спить -- добу, двi, три,
чотири... Тодi геть втрачається вiдчуття часу, простiр навколо
змiнюється, все зливається у нескiнченну нiчденьнiчденьнiчдень, i
не мучать уже сумнi думки. На п'яту добу настає "ефект дельфiна"
-- пiвкулi мозку поперемiнно вiдключаються, i наче прочиняються
дверi в iнший вимiр. Марта усмiхається: знайшла галюциноген, за
який не треба платити наркодилерам.

Та iнодi хочеться товариства. I тодi з'являються такi, як оцей
хлопець-татуювальник. Як його звуть? Забула. 

Марта цiлує його мiцно, прокусує губу. Вiн перелякано сахається,
рiзко вiдштовхує її, аж дiвчина гепається з лiжка. Кров юшить на
голi груди, вiн поспiхом збирає свої речi, краєм ока 
спостерiгаючи за Мартою. А вона смiється:

-- Злякався?  

Хлопець бiжить до дверей, гримає ними так, що вiдлунює на весь
дiм.

-- Ти зовсiм божевiльна! -- долинає до Марти. Напевне, так воно i
є. Може й нi. Але їй подобається розiгрувати божевiлля. Говорити
на неприємнi теми, брати на руки роздавлених на дорозi котiв,
роздлубувати кожен прищ i кожну подряпину на шкiрi. Якби хлопець
залишився, вона б показала йому щоденник. Щодня вона вигадує
новий спосiб самогубства й описує у подробицях, що вiдчуватиме
той, хто наважиться спробувати. У Голлiвудi, напевне, за цей
щоденник їй багато грошей заплатили б. А то у їхнiх сценаристiв
iдеї постiйно повторюються...

* * *

Лягаючи спати, Марта знiмає з рук важкi браслети i натомiсть
замотує зап'ястки хустиною i шарфом. На лiву руку -- фiолетовий
шифоновий шарф у свiтлi й темнi смужки, на праву -- жовту
хустину, мамину, якусь дуже дорогу, розпис по шовку, ручна
робота.

Коли Марта була мала, вона дуже любила робити собi з цiєї хустки
сукню. Уявляла, що вона схiдна принцеса, всi її обожнюють, i на
кожну її примху одразу ж вiдгукуються: "Як скажете, наша величносте!"
На плечi, як шлейф, вона примощувала лiловий шарф, i їй
здавалося, що так -- розкiшно. Але нинi поєднання лiлового та
жовтого викликає у неї нудоту. Так-так, запаморочення, рiзь в
очах i потяг блювати.

Однак щоразу вона витягає цю хустку з шарфом i обкручує тонкi
руки. Тому що боїться дивитися на свої бiлi зап'ястки, на цi
тонкi лiнiї вен. Так i хочеться узяти нiж i поволi рiзати цю
прозору шкiру. Смужка за смужкою, тоненько й акуратно, як насiчки
на деревi. Стрункий такий ряд шрамiв... Вона деколи бавиться
так тоненьким лезом. Але тi шрами легко затягуються.

Мартi не вiриться, що, потявши вени на зап'ястках, можна померти.
Це ж скiльки днiв виштовхуватиметься кров через цi тоненькi
трубочки? Можна перевiрити. Але їй не хочеться помирати у такий
банальний спосiб.

I тому вона все ж таки живе. Й iнодi, як оце тепер, ходить до
супермаркету.

Бiля входу в зал бачить єдиний вiльний вiзочок. Та одночасно з
нею за ручку хапається якийсь свiтловолосий хлопець.

-- Не встиг! -- усмiхається. -- Прошу, забирайте.

Марта уважно розглядає його обличчя. Свiтло-карi очi, маленький
шрам на перенiссi, порiз вiд бритви на пiдборiддi -- ледь
помiтний. I губи, якi хочеться поцiлувати прямо тут, у 
цю мить. 

-- Якщо хочете, можемо разом узяти цей вiзочок. Менi багато мiсця
не треба, -- пропонує йому. Хлопець одразу ж погоджується. -- До
речi, мене звуть Ед. А тебе?

Вони iдуть вздовж рядiв продуктiв, хлопець розглядає етикетки.
Марта краєм ока спостерiгає за ним. Кажуть, за тим, що людина
купує у супермаркетi, можна визначити, як вона живе. Цiкаво,
мiркує Марта, а якщо я куплю такi ж продукти, як вiн, я зможу
пожити його життям? I кидає до возика точнiсiнько такi ж пачки,
якi обирає вiн.

-- Я ще не бачив жодної дiвчини, з якою б у нас так смаки
збiгалися, -- усмiхається Ед. Марта дивиться на нього
серйозно-серйозно...

Потiм вiн пропонує Мартi допомогти їй донести покупки до дому.
Але спочатку хоче залишити вдома свої торби: мешкає у сусiдньому
домi. Та, зайшовши у його квартиру, вони бiльше не виходять. Марта
розглядає його квартиру: вiтальня з бiлими диванами, спальня з
лiжком, вкритим пухнастим бiлим покривалом зi штучного хутра.
Гладить його долонею: любить доторкатися до хутра, любить лежати
на хутрi, щоб вiдчувати всiєю шкiрою...

Її вираз обличчя Ед прочитує по-своєму. Обiймає зi спини, цiлує у
шию, майже невагомо веде пальцями по грудях. Секс? Ну що ж, хай
буде секс.

Вперше за довгий час цей процес не викликає в неї огиди i злостi
до себе.

Та коли настає нiч, i Ед засинає, прiрва вiдчаю розверзається ще
глибше. Так, наче освiтило її свiтло i Марта нарештi побачила,
яка вона величенна... Виходить у ванну i довго там реве,
стримуючи схлипи, майже без слiз. Соромно зiзнаватися собi, як
сильно потребуєш нiжностi. Так соромно, що Марту нудить, i вона
ледь встигає схилитися над раковиною.

* * *

Вранцi спальня наповнена свiтлом. Марта, яка за нiч не стулила
очей, вдає, що спить, загорнувшись у ковдру. Ед бере мобiлку i
тихенько виходить в iншу кiмнату.

-- Так, добре. Зустрiнемось. Обов'язково. Сьогоднi о шостiй. У
твоєму улюбленому, знаю. Буду. I я тебе теж. I я тебе. Ну все,
па, до зустрiчi...

Марта не хоче цього чути. Їй тут сподобалося. Зi своєї темряви
вона вибралася на свiтло i не хоче повертатися назад.
Сценаристи, чуєте? Переписуйте останнi рядки! Режисере, командуй:
"Стоп, зйомка!" Я не погоджуюсь. Я хочу, щоб усе було iнакше, я
не хочу, щоб ми зараз попрощались i бiльше нiколи не бачились, не
хочу, щоб вiн iшов до iншої. Я перефарбую волосся. Я витягну це
залiзяччя з губ та брiв. Я буду їсти його вiвсянi пластiвцi й
жити, як вiн!

* * *

Ед повернувся. Обережно залiз до неї пiд ковдру, пригорнувся,
тицьнувся носом у вухо:

-- Спиш? Прокидайся, день уже... 

-- А давай не будемо вставати? Ти кудись поспiшаєш?

-- Справи... Але пiзнiше, а поки що у нас ще знайдеться час на дещо
приємне...

-- Знiмеш мене на вiдео? -- Марта протягує йому мобiлку й
загадково усмiхається. -- Хочу вiдчути себе зiркою! 

За годину Ед стояв бiля дзеркала i розглядав своє волосся:

-- Певно, треба йти голову помити. Ти як, не хочеш зараз у душ?
Нi? Може, тодi звариш нам кави? 

-- Може. А ти до кого так чепуришся?

-- Та веду увечерi маму на морозиво. А вона так переживає, 
що синочок недоглянутий... Побачить мене немитого-неголеного
-- iще надумає сюди повернутися вiд свого Iвана Iвановича
коханого. Нi-нi-нi, я не згоден!

Марта пiшла на кухню. Поставила чайник на газ, увiмкнула
музику. Стоп, а кави ж нема! Забули вчора купити...

-- Ед! -- зазирнула у ванну, перекрикує шум води. -- Ед! 
У тебе нема кави. Давай поки ти тут, я у супермаркет збiгаю
куплю. Де твої ключi? 

-- Сонце, може, не треба? Давай чаю поп'ємо! 

-- Нi, я збiгаю. Щiтку собi куплю зубну заодно...

-- Ну як хочеш. А ключi на тумбочцi бiля дзеркала, ти їх одразу
побачиш.

* * * 

-- Молодець, сестричко! Даєш собi раду, -- брат ходив по квартирi
й усмiхався. -- Все аж сяє чистотою! А що це так смачно пахне? Ти
вариш борщ? Ого! Чекаєш на когось? Я його знаю? Ну, не червонiй
так.

Бере до рук фотографiю Еда у рамочцi. 

-- Схвалюю. Приїздiть якось разом до нас! Шашлики посмажимо,
посидимо, малий мiй ходить уже, а ти ще не бачила! 

Розглядає магнiти на холодильнику.

-- О, Швейцарiя! Париж... То вiн ким працює, кажеш? По роботi
їздить чи на вiдпочинок? Тебе з собою не бере? Ах, точно, тобi ж
треба дозвiл вiд матерi, щоб за кордон виїхати... Я забув, пробач.

Прощається:

-- Ну все, мушу бiгти. До речi, забув сказати. Тобi з природним
кольором волосся набагато краще, нiж iз чорним. Тепер ти справжня
красуня. Ну що ж, тримайся!

Марта дивиться з вiкна, як брат сiдає у машину. Махає йому рукою.

Сiдає за комп'ютер i усмiхається. "У вас 1 новий лист".

"Скучив за тобою страшенно. Рахую днi до суботи. Працювати не можу.
Просто сиджу, стою, ходжу... Як робот. Таке враження, що хтось
вимкнув у менi маленький генератор, що вiдповiдає за думки,
почуття та емоцiї. Я -- наче калькулятор, що працює вiд сонячних
батарейок. Але сонця нема, i все гасне, я не можу нiчого
калькулювати. Щоб жити, менi треба бачити тебе щодня. Щоб ранок
починався з твого тепла..."

Дзвонить мобiлка.

-- Привiт, Катюха. Так, поки що вдома. Мiй у Польщi, поїхав у
вiдрядження. Хочу пiти до нього до хати, трохи прибрати, закупити
продуктiв. Пiслязавтра приїздить. Слухай, а ти вже реферат на
iсторiю написала? А де ти ту книжку знайшла? А... Добре, я
пошукаю... Слухай, бери увечерi Свєтку i приходьте до мене! Кiно
подивимося, а ще я вам покажу мої новi фотки, якi вiн у себе в
квартирi робив... 

* * *

-- Це вiн тобi привiз, так? -- захоплено розпитувала Катя,
розглядаючи великi темнi окуляри, у яких прийшла до школи Марта.
-- Ух ти! Дай помiряти!

Марта рiзко вiдхилилася, але подруга встигла вхопити у неї з носа
окуляри. I знову ухнула:

-- Ого! Це хто ж тебе так? Який синячище! 

-- Та то я на кухнi об кут стола вдарилася. Розсипалися макарони,
я нахилилася збирати, випросталася -- i бабах!

-- Та невже? -- засумнiвалася Катя. -- А може, твiй чудовий
коханий тебе б'є? Чи ти з тих, хто вiрить, що як б'є -- значить,
любить? Ти дивись менi... 33 нещастя: то синець пiд оком, то гуля
на головi, то плече в синячищах. Одвiрок... Ой, Мартуха, ти дуже
багато приховуєш. Ну що ж, не буду лiзти. Захочеш -- сама
розкажеш.

* * *

-- Ну от, а тепер вона без тями в лiкарнi! -- розвозила туш по
обличчю Катя, Свiтлана акуратно витирала очi паперовою серветкою.
-- Ми казали їй: якщо пiдняв руку, уже не зупиниться. I така
любов до добра не доведе. А вона своє: "Любить, люблю, ми не
можемо одне без одного, що ви розумiєте?" Бiдна наша
Марта-а-а-а...

Слiдчий Петров показав дiвчатам фотографiю -- ту, що стояла
у Марти на столику. 

-- Так, це вiн. Ед, -- пiдтвердили подруги. -- Це футболка, яку
вiн собi у Парижi купив. А Мартусi вiн такi парфуми звiдти
привiз... Три флакони! Нiби й справдi любив її... А тут раптом
таке. Вiн тепер сяде, правда? Надовго? 

* * *

-- Так, знаємо цю дiвчинку, -- казали бабусi, до яких пiдсiв
слiдчий. -- У цей пiд'їзд ходила, до хлопця Едуарда. Спочатку
сидiла довго у дворi, он там пiд тим будинком, чекала його. А
потiм, напевно, вiн їй ключi дав. Бо так швиденько прошмигне --
ледь помiтиш. 

А ви чому питаєте? Хтось iз них щось натворив? Ми про нього
нiчого поганого сказати не можемо! У школi добре вчився, мамi
торби з базару тягав, килими вибивав сусiдцi панi Галi... Нi, на
нього не можна погане подумати. Хiба?.. У тихому болотi чорти
водяться...

* * * 

-- Невже нiчого не можна зробити? -- мама Еда, пишногруда
фарбована блондинка, заглядала в очi слiдчому, вiдкриваючи
маленьку сумочку. -- Може, якось домовимося? Це не вiн, вiн не
мiг такого зробити, я ж знаю свою дитину. Добрий, ласкавий
хлопчик. Та ви дiвчину його запитайте, Зоряну. Я її добре 
знаю, а про цю вперше почула! Може, ви щось плутаєте? 

Слiдчий виклав на стiл фотографiї, роздрукованi з Мартиного
ноутбука i мобiлки. Марта в Едовiй сорочцi на голе тiло, сидить
на кухнi, п'є з чашки. Марта у лiжку, натягує на себе ковдру i
смiється, а навколо будь-як розкиданi речi: видно, що стягували з
себе одяг у поривi пристрастi. Марта у ваннiй, затуляється
руками, i брови насупленi, видно, кричить: "Не знiмай!" 

-- А це ми в нього вдома знайшли. Магнiтик на холодильник, книжки
-- їх Марта разом iз подругами на подарунок купувала, дiвчата
запам'ятали. А за холодильником валялася зубна щiтка з написом
"Марта". Напевне, вiд iншої дiвчини ховав, та тiльки якось
невдало, -- розвiв руками слiдчий. -- Як бачите, всi докази проти
нього. 

Алiбi у нього на той час немає. А подруги кажуть, що Марта весь
час у синцях ходила. Напевне, цього разу не змiг себе стримати,
i мало не до вбивства дiйшло. Добре, що її хоч вчасно знайшли...
Ще трохи -- i не вижила б. Самi бачите, яка справа. Начальство на
контроль поставило... Не вийде нiяк домовитися, ви вже вибачайте.
Краще на адвоката грошi витратiть...

* * * 

Ед уже другу добу сидiв у камерi серед якоїсь гопоти. Нiхто йому
не пояснив, через що його затримали i що то за дiвчина, до якої
викликали у лiкарню. Тож вiн навiть зрадiв, коли по нього нарештi
прийшли.
  
Слiдчий дивився дуже суворо. 

-- Можна сiсти?

-- Сядеш, i надовго. Ти хоч думав, що робиш? Їй ще шiстнадцяти
нема! Мале, худе, а все тiло в гематомах. Скiльки так уже її
б'єш? Пiвроку, рiк? А мама i наречена думають, що ти бiлий i
пухнастий! Нiхто й не пiдозрював, що у тебе подвiйне дно...
Зразковий синочок... Гвалтiвник i вбивця!

Слiдчому не пасувало отак нервувати. Але йому Марта 
нагадувала дочку, гарну, юну, беззахисну... А раптом i їй такий
трапиться?

-- Подивись, що ти з нею зробив! Мiсця живого нема! -- кинув
на стiл пачку фотографiй iз судмедекспертизи. 

-- Але... Я її не знаю, -- ледь наважився вiдкрити рота Ед.
I тут же дiстав пiд ребра.

-- Не знаєш? Зате її знають твої сусiдки, а її подруги
тебе упiзнали! I як ти це поясниш?

Ед дивився на фотографiї Марти у своїй квартирi i нiчого не мiг
зрозумiти. Когось нагадує йому це русяве дiвчисько... Але кого?

Побачивши родимку мiж грудьми на фотографiї з ванної, вiн нарештi
згадав... Але нi, не може бути! Та випадкова знайома була чорнява,
вся у залiзяччi, макiяж дикий... А може, i справдi вона. Тiльки
добряче вiдмита? 

Слiдчий уважно спостерiгав за його обличчям:

-- Ну що, почав пригадувати? Думаєш, як тепер викрутитися? Навiть
не думай менi брехати! Чи скажеш знову, що вперше її бачиш? Не
вiрю! Залякав дитину... Вона тебе боїться! I теж вигороджує. "Вiн
мене не бив", -- шепоче розбитими губами. "Вiн тут нi до чого",
-- виправдовує тебе. "Я сама"... Ага! Сама собi голову розбила?
Пальцi переламала? Як? 

-- Дивись! -- слiдчий простягнув Еду телефон. -- Коли ти її бив,
вона встигла поставити на вiдеозапис. Правда, тут темно, i видно
тiльки на 10 сантиментiв вiд землi, але зрозумiло, що людину
вбивають! Стiльки разiв головою об тротуар, що аж калюжа кровi
натекла! Садист! Таких, як ти, тiльки стрiляти... I не кажи, що
не знав її. На попередньому вiдео ти з нею тягнеш на статтю
"Розбещення неповнолiтнiх"... Сам же й знiмав, напевно.

Ед шоковано дивився на екран мобiлки. Бiдолашна дiвчина. Це
жахливо. Хто ж її так? Не може бути, щоб це був я! Чи у мене
роздвоєння особистостi? Таке тiльки у фiльмах буває! Та й не
помiчав за собою провалiв у пам'ятi...

Ед пошкодував, що живе не в американському фiльмi. Там правосуддя
працює зовсiм по-iншому. Там є презумпцiя невинуватостi. Щоб
засадити когось за грати, треба довести, що вiн скоїв злочин. А у
нас все навпаки: треба доводити, що ти нiчого не робив. А як,
скажiть менi, як? Якщо скоїв злочин, залишаються слiди, докази. А
чим довести, що нiчого не робив? Якщо не робив -- i слiдiв не
буде! Його охопив розпач.

* * *

-- Вiн нiчого не робив, -- повторювала Марта жiнцi-психологу, яку
прислали пiдтримати жертву насильства.

-- Жертви часто захищають своїх мучителiв, -- спiвчутливо
дивилася на неї жiнка. -- Не роби такої помилки, ти ще зовсiм
юна! Накоїв -- нехай вiдповiдає. Не можна злочин без кари
залишати...

-- Але вiн справдi нiчого не робив. Я все це сама собi заподiяла.
Ми не зустрiчалися. Тiльки раз переспали, одразу пiсля
знайомства. Я тодi зовсiм iнша була. Вся в чорному ходила, по 100
цигарок на день викурювала, наймiцнiших. Мрiяла померти вiд раку
легенiв. Дивилася на фотографiю i уявляла: зараз отаке жахiття
шириться i в мене пiд грудною клiткою... 

А потiм зустрiла Еда. Вiн менi з першого погляду сподобався. I я
дуже захотiла, щоб вiн був у моєму життi. Але вiн цього не хотiв.
Коли я пiшла, вiн навiть не подзвонив нi разу...

-- А як же ключi вiд його дому, листи, фотографiї у його
квартирi? На цих фото ти вже не чорна!

-- Я сама все це робила. Сама. Того ранку, коли я була у нього
вперше, вiн дав менi ключi, щоб я за кавою збiгала. А перед тим я
лежала у лiжку i мрiяла, як би добре було з ним жити... I тут у
нього телефон задзвонив, напевне, його дiвчина. Я ще, пригадую,
аж завмерла. Ну навiщо ж так? Сказала собi: "Режисере, командуй:
"Стоп, зйомка!" А коли стояла у супермаркетi бiля ятки з вивiскою
"Ключi за 10 хвилин", подумала: а хiба ми не самi режисери свого
життя? Чому я не можу зробити все так, як я задумала, як я хочу?

За 10 хвилин у мене в кишенi уже лежав дублiкат ключа вiд його
квартири. I в мене починалося цiлком нове життя. За власним
сценарiєм...

Я приходила до нього додому, коли вiн був на роботi. Пила чай,
фотографувалася, дивилася кiно, читала його книги, рилася у його
ноутбуцi. Вiн же сам живе, пароля нема. Надсилала з його скриньки
листи собi. Переглядала його новi фотки, знала, де вiн був, що
бачив. З електронного щоденника дiзнавалася, що у нього в планах,
коли якi зустрiчi. Фантазувала собi, що ми разом. Деколи навiть
готувала йому їжу -- а потiм забирала надвiр i собак годувала.
Забирала деякi магнiтики з холодильника, щоб i менi був сувенiр
з його поїздок. Вдавала, що вiн є у моєму життi, що любить мене.

-- А звiдки ж тодi синцi? Хто тебе бив? 

-- Я сама. У якийсь момент менi стало мало всiх цих фантазiй. От
Катька постiйно ходила з засосами на шиї. Менi теж хотiлося мати
вiд Еда якийсь доказ почуттiв, якийсь знак на своєму тiлi. Вперше
я справдi випадково вдарилась. А дiвчата почали пiдозрювати...
Потiм менi сподобалось. Коли я товклась головою, лупила себе
каменем по ребрах i плечах, ламала пальцi, менi здавалось, що це
й справдi вiн мене б'є. А б'є -- значить, любить. Значить, iснує у
моєму життi. I я живу, а не помираю. А потiм я трохи не
розрахувала. Мабуть, надто сильно приклалася головою об ту
смiттярку... Так по-дурному все вийшло...

* * *

-- Ну як вона там, Олено Петрiвно? -- телефонував слiдчий до психолога.

-- Шок. Далi його вигороджує. Розповiдає якiсь небилицi, нiби
вона сама це все влаштувала. Бiдолашна дитина, занедбана. Мама в
Iспанiї, тато ще десь, брат з сiм'єю окремо живе. От i попалася
у руки збоченцю. 

-- Нiчого, вiн своє дiстане... За всiєю суворiстю закону, як
кажуть. На суд ми її не поведемо. Не треба її ще бiльше
травмувати. Та й суддя, як її побачить, строк ще бiльший накине.

* * * 

Якщо подiя сприймається як реальна, вона стає реальною за наслiдками.
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

12:00
Телеведуча поділилася новим знімком у соціальній мережі і зауважила, що материнство не повинно заважати жінці бути собою.
11:00
Дмитро Черкасов опублікував нове фото своєї коханої, але знову без обличчя.
10:00
Відома за проектом "Зважені і щасливі" тренерка Аніта Луценко радить, як правило взятися до оздоровчих пробіжок.
09:31
Чудовий напій для спекотного літа!
21:59
Нарешті спека! Час їхати на море, озеро чи річку - або ж просто до басейну чи на гарну галявину. Яку сумку взяти з собою? У дизайнерів є безліч варіантів!
20:59
Відома співачка похвалилася ідеальною фігурою і поділилась вправами, які допомогли їй цього досягти.
19:59
Пiдхопити таку проблему можна, всього лиш скориставшись чужим гребiнцем чи надягнувши головний убiр iншої людини, котра має лупу.
18:59
Майлі Сайрус поділилася в соцмережі дуже провокаційною фотографією.
17:26
Попри закиди у надмірній вазі, Мерайя Кері не збирається відмовлятись від улюбленого стилю сценічного вбрання. Вона й надалі виступає у прозорих сукнях, розшитих блискітками.
16:05
Однак гігієна та краса при відсутності побутових зручностей мають певні особливості.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.