Інтимне. Хiба порядна дiвчина полюбить в'язня? Але я вже його любила!

У свої 24 роки я ще жодного разу не цiлувалась, навiть не була на побаченнi. I здавалося, що так буде завжди.

Тримаю в руцi пожовклий папiрець, i щось стримує мене розпрощатись
iз ним. "Навiть якщо ти покинеш мене, я любитиму тебе все своє
життя, до останнього подиху, -- лягають у рiвненький рядок
округлi лiтери. -- Ти -- богиня. Поруч iз такою жiнкою я нiколи
не оступлюся. Дай менi шанс!"

Цей лист Петра до мене знаю напам'ять. Може, хоча б його залишити
на згадку? Але хiба хочу я згадувати чоловiка, який дав менi
стiльки щастя i заподiяв стiльки горя водночас? I я кидаю листа у пiч до 
десяткiв iнших, яких пожирає полум'я.

Мене нiхто не любив

Менi було 24 роки, i я ненавидiла своїх батькiв. Тата, який тiльки
й знав, що сватати до мене синiв усiх своїх друзiв. Маму, котра
квочкою бiгала бiля мене i приносила до кiмнати на тарiлцi ласi
шматочки: "З'їж, дитинко, ти ж любиш солоденьке..."

Рука сама тяглась до рум'яних млинцiв, тортика, цукерок. А потiм я
дивилась у дзеркало на свою 95-кiлограмову тушу, присягаючись
сiсти на сувору дiєту. Але зранку нiздрi лоскотав аромат котлет
або запеченої курочки, i я не могла стриматись. Так було скiльки
себе пам'ятаю. Мамин снiданок, як, зрештою, обiд i вечеря, були
завжди напрочуд смачними i калорiйними. У нас вдома, здається,
був справжнiй культ їжi. Однак нi мама, нi тато, не мали 
зайвої ваги. Зате свою єдину i пiзню дитину вони змалечку
розгодували до непристойностi.

Не дивно, що у школi мене дражнили коровою, а iншої уваги вiд
хлолцiв, крiм знущання, я не мала. У педагогiчному коледжi, де 
вчилась, буле самi лише дiвчата. Принаймнi не так соромно було
перед ними за свою фiгуру. Iнодi тато намагався посватати до мене
дорослих синiв своїх друзiв. Але, побачивши мене, юнаки густо
червонiли i поспiшали втекти.

Одне слово, бiда. У свої 24 роки я ще жодного разу не цiлувалась,
навiть не була на побаченнi. I здавалося, що так буде завжди.
Мене нiхто нiколи не любив. Я й сама себе не любила...

"Ти мов зiйшла з картини Рубенса"

Не знаю, як до моєї поштової скриньки потрапив цей лист. В'язень
писав, що адресу дали йому в агенцiї знайомств. Але я нiколи туди
не зверталась. Може, хтось зi знайомих вирiшив "допомогти" менi
знайти своє щастя? "Ти не знаєш мене, але я i прошу лише
вислухати, -- так починалось послання. -- Можеш не вiдповiдати,
порвати це клаптик паперу, але благаю -- дочитай. Менi потрiбно з
кимось поговорити..."

Йому було 26 рокiв, сiм з яких вiн вже провiв за гратами.
Залишався рiк термiну, а потiм Петро мав вийти на волю. Але вiн
не знав, куди йти, до кого, бо не мав нi родичiв, нi друзiв.
Спочатку менi стало гiрко i смiшно -- знайшов дурненьку! То що,
тепер я маю пригрiти якогось вуркагана i тiшитись, що бодай хтось
мене захотiв? Я подерла того листа, але через тиждень
отримала другого, вже iз фотографiєю.

Зовсiм хлопчик! Худенький, заляканий. Великi сумнi очi, густi
чорнi вiї... Щось було в його обличчi таке, вiд чого серце
закалатало швидко-швидко. I я подумала, що не зможу сподобатись
такому красеню, хай навiть iз "зiпсованю" бiографiєю. Щоб
покласти край листам, надiслала своє фото на повен зрiст з
припискою: "I що, ти ще хочеш зi мною листуватися?"

Вiн вiдповiв дуже швидко. "Ти -- красива! -- писав Петро. -- I це
правда. Здогадуюсь, ти собi не подобаєшся. Але тобi просто не
пощастило народитися у XVII столiттi. Ти щось чула про картини
Рубенса? Я бачив репродукцiї у мистецькому журналi -- нам iнодi
приносять. Ти мов зiйшла з тих картин. Це i є справжня жiноча
краса..."

У мене перехопило дух. Оце так зек! Та вiн знається на
мистецтвi краще, нiж я. I хто сказав, що у в'язницях сидять лише
бандити i злодiї? Хiба у наш час за грати потрапляє мало чесних
людей?

Так розпочався наш бурхливий роман у листах, який тривав пiвроку.
Як я i здогадувалась, Петро сiв нi за що -- вiн взяв на себе чужу
провину. У молодi лiта потрапив в погану компанiю. Одного разу тi
хлопцi встрягли у бiйку в барi, сильно побили чоловiка. Той став
iнвалiдом. А на судi Петро "вигородив" свого друга, бо у того
якраз народилась донечка. Не мiг же вiн дозволити, щоб
дитина без батька росла. Лише згодом Петро зрозумiв, що накоїв.
Писав, шкодує, що так бездарно пройшли його молодi лiта. Але
минулого не повернеш, треба жити далi. Як -- вiн не знав.

Вiн писав, що мої листи надихають його. Що хоче здобути освiту,
працювати. А якби ще й одружитися з гарною дiвчиною i народити
дiтей... Але хто вiн такий, щоб мрiяти про щастя? Хiба порядна
дiвчина полюбить в'язня? Але я вже його любила! I тими листами
тiльки й жила. З надiєю, що все у нас буде добре.

Потiм було наше перше побачення, на яке я поїхала зi Стрия до
далекого Кiровограда. Батькам сказала, що познайомилась з хлопцем
через iнтернет i їду в гостi. Вони неймовiрно зрадiли, що у доньки
нарештi хтось з'явився.

Нас вiнчали не в церквi

Сказати, що я повернулась з Кiровограда щасливою, -- це не сказати
нiчого. Цiлий Всесвiт, здавалося, крутився довкола мене. Петро
запропонував менi одружтися! I ми вирiшили не вiдкладати весiлля до його
звiльнення, а розписатися через мiсяць просто у колонiї.

Мене не зупиняли маминi сльози i татовi погрози. Я не слухала
крикiв тiтки, яка називала мене тюремною шльондрою i закликала
пожалiти якщо не себе, то батькiв. I навiть застереження
начальника колонiї я сприйняла iронiчно. "Ну то й що, що це
заклад суворого режиму? -- сказала йому. -- Так, менi вiдомо, що
в'язнi перед звiльненням намагаються зав'язати стосунки зi
щиросердими жiнками, аби було де жити. Але ви тримаєте за
гратами невинну людину!"

Наприкiнцi грудня ми розписались у кабiнетi начальника колонiї.
Нам навiть дозволили запросити священика, який повiнчав нас у
кiмнатi для вiдвiдувачiв. I перша шлюбна нiч у мене була, хоч i
не така, про яку я мрiяла. Але хiба важливо, де кохатися з
людиною, яку любиш: у готельному номерi на березi моря чи на
пожовклих простирадлах тюремного панцирного лiжка?

У квiтнi Петро приїхав до мене у Стрий, i почалось наше сiмейне
життя. До його повернення батьки зробили ремонт у моїй кiмнатi,
купили новi меблi. Усе новеньке, гарне. I моє життя тепер теж
буде новим. Але...
 
Щиро кажучи, щось не так пiшло у нас зi самого початку. Милий,
привiтний, щирий у листах, Петро виявився похмурим i
небагатослiвним у щоденному життi. Майже не розмовляв з моїми
батьками. Перекидався кiлькома словами за столом, а тодi йшов до
нашої кiмнати i дивився телевiзор або просто лежав на канапi. 

Я вважала, що поведiнка чоловiка цiлком зрозумiла: хлопець
вирiс без мами, потiм вiсiм рокiв жив у "вовчiй зграї". Вiн
не знає, що таке нормальна сiм'я. Час йому потрiбен, час все
лiкує.

Як могла, намагалась вiдiгрiти Петрове серце. Дарувала йому
дорогий одяг, чоловiчу косметику, купила мобiльний телефон. Водила у
кiнотеатри, у кафе, в гостi до колишнiх однокурсниць. Менi
хотiлось похвалитись, якого гарного чоловiка маю. Але я бачила,
що Петро чомусь не сподобався моїм товаришкам. "Вiн трохи...
закомпексований чи що?" -- охарактеризувала його Iра. А Мар'яна
прямо сказала: "Твiй Петро часом не сидiв?" Коли я здивовано
спитала, чому вона так думає, подруга заявила: "Та у нього якiсь
манери звiрячi. I лексика вiдповiдна. Ти б хоч зауваження йому
зробила".

Бiльше ми з Мар'яною не спiлкувались. Але її слова глибоко засiли
у моїй головi. Невже Петро i справдi такий? Тодi чому я цього не
бачу?

Без iлюзiй

Якось до Петра приїхав друг. Без попередження. З порога оголосив:
"Вiдкинувся -- i вiдразу до кореша!" Мама ледь не зомлiла вiд
такої звiстки, тато спробував випровадити непроханого гостя. Але
Петро раптом заявив, що вiн тут живе i має право приводити друзiв.

Вони сiли на кухнi за стiл, витягли продукти з холодильника, розпили
пляшку. Ми з батьками мовчки пiшли до кiмнати, я боялася глянути їм в очi.
Потiм Петро з Вадимом вийшли на балкон покурити, а я стала за фiранкою i
слухала їхню розмову крiзь вiдхиленi дверi.

-- Що ти сидиш, як чушкан, бiля тої баби? -- спитав Вадим. --
Братва до тебе справу має.

-- Стеж за мiтлою, я тобi не сука! -- вiдповiв Петро. -- Менi
добре: хата є, жратва є. I тьола пiд боком. 

-- Та вона в тебе не тьола, а слон! -- засмiявся Вадим. --
Уявляю, як в лiжку сопе...
 
-- Твоя правда...

I вони гидко загиготiли, згадуючи, як усiєю камерою складали для
мене любовнi листи вiд iменi Петра. Я стояла мов вкопана.
Слухала далi, як мiй чоловiк дiлиться iнтимними подробицями
нашого життя. Говорить про це так цинiчно своїм тюремним
жаргоном. Хотiлося крiзь землю провалитись! А ще я довiдалась:
Петро знайшов собi якусь дiвчину, на яку витрачає тi грошi, що я
йому даю... Каже менi, що йде шукати роботу, а сам -- до коханки.
Вадима це дуже розвеселило.

-- До матерi поїдеш? -- змiнив тему Вадим. -- Вона тобi маляву
прислала, не знає, що ти вiдкинувся.

-- Що я там забув? -- вiдповiв Петро. -- У селi пахати треба, а
тут мене годують. Правда, тесть на роботу жене, навiть шукав там
для мене щось. Лох! Думає, менi робота потрiбна.

Я не стала слухати далi. Побiгла до кiмнати i почала пакувати
Петровi речi. "Геть з моєї хати, погань! -- кинула сумку. --
Щоб духу вашого тут не було!"

А далi все -- немов картинки у калейдоскопi. Петро б'є мене в
обличчя. Тато кидається на захист. Кухонний нiж у Петровiй руцi
бiля батькового горла. Мама, яка тремтячими руками витягає зi
схованки грошi й золото та вiддає їх моєму чоловiковi. Ось за
ними нарештi зачиняються дверi... Ось лiкар кардiологiчної
бригади робить мамi укол...

Вранцi хотiла викликати мiлiцiю. Але мама стримала: "Не роби
собi поганої слави серед людей. Що скажуть на роботi? Вчителька
жила iз зеком... Тебе виженуть! А грошi ми ще заробимо. Аби ти
мала розум i бiльше не зв'язувалася з усiлякими покидьками".

Що я могла вiдповiсти? Хiба те, що таки мушу знайти чоловiка --
аби оформити розлучення.

Нехай моя iсторiя стане наукою iншим жiнкам. Тим, що втомились
вiд самотностi i не люблять себе. Не шукайте щастя за гратами! I
знайте, як складаються тi любовнi листи. Ви створюєте собi
iлюзорний образ, закохуєтесь, а потiм розумiєте -- не вiн. Це
дуже боляче. I дуже соромно перед самою собою...

Оксана З., м. Стрий, Львiвська обл.

Читайте також:

Правда життя

Відома співачка потішила шанувальників новою світлиною.
На знімку, який артистка опублікувала у соціальній мережі Instagram, вона позує у чорній велюровій...
Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...

Новини

16:41
Чимало шанувальників голлівудської акторки уже прогнозують їй "Оскар".
14:50
36-річний американець Майкл Корніят - герой спецпроекту газети Експрес. Він погодився пожити кілька днів, як справжній український селянин.
13:30
Народний артист каже, що їм потрібно заборонити в'їзд на територію України.
12:00
Оля Цибульська вважає, що це можна робити тільки тоді, коли ніхто не бачить
10:44
Працівниця дитячого садка на дозвіллі зняла кліп на реп-пісню про рибок і прославилася в Мережі
21:00
Простий, оригiнальний та водночас ситний салат iз сезонними овочами, який можна взяти з собою на робочий ланч.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.