Сповідь. "Скажiть, де мiй тато? Навiщо ви його забрали?"

"Бог дав менi таке довге життя, бо я все чекала на свого Iвана, -- промовила моя мама. -- Тепер вже можу йти до Нього..."

Вона стискала тремтячою худорлявою рукою аркуш, але старечi очi
не бачили, що написано на офiцiйному бланку.

-- Марусю, -- попросила мене мати. -- Прочитай-но ще. Коли, ти
кажеш, тi клятi енкаведисти розстрiляли твого батька?

-- Начальник архiву СБУ пише, що 3 березня 1938 року, мамо. А мiсце
поховання невiдоме, бо на тi часи таку iнформацiю засекречували.

-- Нелюди, -- заплакала старенька. -- Зробили все, аби й свiчки
не поставити, священика не привести. Вони забрали
Iвана 18 грудня... То, виходить, понад два мiсяцi мучили його,
сердешного.

-- Не плачте, мамо, -- пробувала заспокоїти її, але вона нiби й
не чула i не бачила мене.

-- В тюрмi ж холодно... А ти, Iванку, у черевиках на тонкiй
пiдошвi. Господи, навiщо я вiдмовила тебе перевзути чоботи, я ж
знала, який мороз лютий надворi! Пробач менi, пробач!

Через тиждень моя мама тихо вiдiйшла в iнший свiт. До свого
чоловiка, якого у неї вiдiбрали 56 рокiв тому. Довiдавшись
правду, старенька бiльше не мала сили жити.
 
Замiсть ялинки -- в'язниця

Менi було лише 11 рокiв, але вечiр 18 грудня 1937 року я пам'ятаю
так, нiби все було учора.

"Мамо, батько йдуть!" -- закричала я, стукаючи у замерзлу шибку.
Вiн з двору побачив мене у вiкно i помахав рукою. Зайшов з морозу
до квартири, поставив у коридорi важкi кирзовi чоботи. Я полила
йому з глечика води, щоб вмився.

Мама поклала нам на тарiлки гарячої духмяної картоплi, яку
завжди готувала на двох сковорiдках. Бо ми з татом любили зi
шкварками, а мама i мiй трирiчний братик Iванко -- смажену на
олiї. Мати носила пiд серцем ще одне дитя, воно мало з'явитися на
свiт навеснi.
 
-- А знаєш, Марусю, директор пообiцяв видiлити менi справжню
ялинку на Новий рiк! -- радiсно повiдомив батько за вечерею. --
Так що роби прикраси з паперу. А я вам ще цукерок куплю, почепимо
на гiлки.

-- Та звiдки ж тут, у Краматорську, ялинки? -- здивувалась я. --
Все степ i степ... Самi кущi, деревця не знайдеш. От у нас на
Полтавщинi який гарний лiс за селом! Iди й вибирай ялинку, яку
душа бажає.
 
-- I хто ти такий, Iване, щоб тобi ялинку дали? -- здивувалась
мама. -- Простий слюсар цементного заводу. Тi деревця начальники
мiж собою розберуть, а нам хiба голки дiстануться.

-- Не скажи, Дусю. Петрович до мене добре ставиться. Вiн --
людина слова, якщо пообiцяв, то буде дiтям ялинка.

Цiєї митi у дверi постукали. На порозi стояв заводський
посильний. "Вас викликає Василь Петрович до свого кабiнету, --
промовив юнак. -- Сказав: це дуже термiново".

Батько хутко пiдвiвся, натяг чоботи i бушлат. 

-- А що я казав! -- хитро пiдморгнув менi. -- Зараз iз ялинкою
повернуся!

-- Та що ж ти мов босяк який одягся! -- сплеснула руками мама.
-- Не до цеху ж iдеш, а до директора. Зараз принесу тобi чисту
сорочку, пальто. I черевики новi взуй, знiми iз себе те дрантя!

Тато швиденько перевдягнувся i радiсно вибiг з дому, кинувши на
прощання: "Буду за годинку!"

Але до пiзнього вечора вiн так i не прийшов. Посеред ночi мене
розбудила мати, велiла глядiти брата, якщо прокинеться. Сама
побiгла на завод. А повернулась вона вранцi, вся заплакана,
почорнiла.

За якийсь час до нас прийшов батькiв молодший брат Федiр. Мене i
брата зачинили в кiмнатi, а з кухнi доносилися мамин плач i уривки
розмови.

-- У Дружкiвку його повезли, -- почула я шепiт дядька Федора. --
Там тюрма, знаєш?

-- Та хiба ж Iван злодiй чи бандит? -- схлипувала мама. -- Вiн
копiйки чужої не вiзьме, мухи не скривдить. Я зберу теплi речi,
чоботи i поїду до Дружкiвки. Iван же в тих черевиках, йому
холодно. А може, його вiдпустять, Федю? Я проситиму.

Iз сусiднього мiстечка мама повернулась пiд вечiр i заходилася
швидко збирати речi. "Бери пiдручники, зв'яжи у вузлики свiй
одяг, ми будемо жити в дядька Федора, -- наказала менi. -- Нiчого
не питай, так треба, Марусю. I не барись, бо буде бiда. У нас
дуже мало часу".

"Куди ви подiли мого тата?"

Мине багато рокiв, перш нiж я дiзнаюся, як начальник Дружкiвської
тюрми штовхнув мою вагiтну маму i голосно крикнув: "Теплi речi
принесла своєму виродковi? Забери назад, не потрiбнi вони
вороговi народу!" А потiм додав тихо-тихо: "Забирай дiтей i
втiкай, за вами теж прийдуть".

Кiлька днiв ми переховувались у дядька, який жив зi своєю мамою,
моєю бабусею. Вирiшили, що мама з братом повернеться на рiдну
Полтавщину, до того села, звiдки наприкiнцi 1931 року нам вдалося
утекти вiд голоду. Мене ж до лiта залишили з дядьком i бабусею у
Краматорську, аби я не кидала 5-й клас посеред навчального року.

Пам'ятаю, як мама посадила мене на стiльчик i зi сльозами на очах
обрiзала мою довгу косу. "Бабусi важко тебе заплiтати, Марусю,
вона вже старенька, -- пояснила менi. -- А я хочу, щоб ти охайно
виглядала..."

У Полтавi мамi дали напiврозвалену хатинку, бо в нашому
колишньому будинку тепер була селищна рада. Затуленi ганчiр'ям
вiкна, пiч, яка димить, але не грiє... На початку березня мама
народила сина. Та немовля застудилось i померло, проживши лише
кiлька тижнiв. Бiда не приходить сама...

Я й сама була за крок вiд бiди. Якось, проходячи шкiльним
коридором, помiтила, що моє фото зникло з дошки пошани.
Питаю класного керiвника, а вiн вiдводить очi:
"Розумiєш, Марусю, фотографiя вицвiла на сонцi, ми її й зняли". Я
не зрозумiла: "То я пiду до фотосалону i принесу iншу!"

А потiм учителька iсторiї, яка чула нашу розмову, все пояснила.
"Донька ворога народу не може бути вiдмiнницею i красуватися на
дошцi пошани, -- безапеляцiйно заявила вона перед початком уроку
при всiх учнях. -- Забудь про п'ятiрки, подякуй, щоб тобi
виставили в табелi трiйки, а не двiйки".

"Мiй тато -- не ворог народу!" -- розплакалась я. I вирiшила
будь-що знайти його. 

Пiсля урокiв я не вигадала нiчого кращого, як пiти до вiддiлення
НКВС, що було поблизу школи. У коридорi мене спинив охоронець зi
зброєю: "Ти куди, дiвчинко?" А я питаю його: "Скажiть, де мiй
тато? Навiщо ви його забрали?" У цей час з якогось кабiнету
вийшла жiнка у вiйськовiй формi й пiдiйшла до мене. "Тата
забрали? -- поцiкавилась вона. -- А ти з ким живеш? Як твоє
прiзвище? З якої ти школи?" Мабуть, iнстинкт самозахисту наказав
менi замовчати. Я повернулась i побiгла додому. Мене чомусь не
спинили.

Коли вдома розповiла це дядьковi Федору, вiн схопився за пасок:
"Я вiдшмагаю тебе, дурна дитино, якщо ти ще раз таке утнеш! До
iнтернату захотiла? Сиди, мов миша в норi, i нiкому нiчого не
розповiдай. Затямила?!"

"За агiтацiю проти товариша Сталiна"

Що ж, такi то були страшнi часи, коли кожен мусив сидiти, мов
миша в норi, i боявся власної тiнi.

Але ми вижили. По вiйнi я вийшла замiж. Ми з чоловiком забрали
маму й мого молодшого брата Iвана до себе. Потiм у нас народилося
двоє синiв. Доля закинула нашу велику родину до Таджикистану, де
я працювала фельдшером-акушером -- одна на сiм сiл. Холера, тиф,
епiдемiя побутового сифiлiсу -- здавалось, я потрапила в саме
пекло. Але, рятуючи iнших, я жодного разу не заразилась.

Потiм мене скерували до невеликого селища на Львiвщинi, дали
житло. Мама дуже хвилювалася, що батько нас не знайде. На
Полтавщинi ми залишили свою адресу в селищнiй радi й попросили
зголоситися, якщо тато нас шукатиме. Але його все не було.

"Iван живий, -- вiрила мама. -- Вiн приходить до мене увi снi
завжди усмiхнений, веселий. Тiльки б знайшов нас! Знати б, на
скiльки рокiв його посадили. I за що..."

Але я розумiла, що надiї майже немає. Навiть якщо татовi дали
невеликий термiн, його все одно б направили у штрафбат на фронт. А
такi бiйцi майже не мали шансу залишитися живими.

Скiльки листiв я написала в рiзнi установи, але все марно. У часи
хрущовської "вiдлиги", коли люди почали дiзнаватися правду про
своїх репресованих родичiв, ми нiчого не довiдались. "В архiвах
не зазначено", -- вiдповiли нам.

I лише у 1993 роцi з архiву СБУ Краматорська я нарештi отримала
листа. Менi вiдповiли, що суд трiйки призначив моєму татовi
покарання -- розстрiл. За агiтацiю проти товариша Сталiна
та iнших лiдерiв компартiї. Тепер я розумiю, що управлiння НКВС
просто боролося з "буржуазними елементами".

Чим завинив мiй батько-селянин, який все життя працював на землi,
а потiм вивiз сiм'ю подалi вiд голоду на Донбас i далi
чесно працював, тепер уже на заводi? Нiчим. Просто палець
енкаведиста тицьнув навмання у список i натрапив на батькове
прiзвище. I його вбили нi за що, задля статистики.

Моєму татовi було лише 34 роки, мамi -- 31. Молода жiнка, що
носила пiд серцем третю дитину, враз втратила i чоловiка, i маля.
Пережила вiйну з двома дiтками на руках. I понад 56 рокiв вона
вiрила, що чоловiк повернеться! 

"Бог дав менi таке довге життя, бо я все чекала на свого Iвана,
-- промовила моя мама перед смертю. -- Тепер вже можу
йти до нього..." На її могилi, з дозволу священика, я
поставила подвiйний пам'ятник: "Тут спочивають Євдокiя Iванiвна i
Iван Якович Онищенки". Нехай хоч так вони разом будуть.

Це потрiбно не мертвим, а живим! 

Незабаром менi виповниться 87 рокiв. I знаєте, що я думаю?
Можливо, i мене Господь тримає на цьому свiтi, аби я довела все
до кiнця? Адже не знаю, де покоїться тiло тата. I не можу, як
хотiла того мама, поставити свiчку, покликати священика. Ця думка
не дає менi спокою.

Моя онука розмовляла з донецькими дослiдниками. Вони кажуть, що
шукають масовi поховання, але наразi безрезультатно. Можливо,
його тiло скинули у якусь стару шахту разом з iншими такими ж
невинно закатованими... Але не може бути так, щоб правда не
вийшла нагору, чи не так? Я вiрю, що знайдуть його.

Якщо доживу до того дня, то, якою б старою i хворою не була,
поїду на те мiсце. А як нi, то це зробить онука -- я взяла з неї
таку обiцянку. Не подумайте, що це дивацтва старої жiнки. Та
пам'ять не мертвим потрiбна, а живим.

Я постiйно дивлюсь новини i чую, як деякi молодi полiтики
говорять про "встановлення iсторичної справедливостi" та промовляють
iншi гучнi фрази. Для бiльшостi тих хлопцiв, я так думаю, то пафоснi
слова, вони й не дуже розумiють їх значення. Але для мене то не
iсторiя. Це трагедiя моєї родини, моє гiрке сиротливе дитинство.

Якщо забути про невинно убитих, до влади знову прийдуть
послiдовники тих, хто заарештував мого батька, хто винiс йому
вирок, натиснув на курок пiд час страти. Повiрте, це дуже страшно! I
я боюся, що таке може стати реальнiстю. Нещодавно я бачила сюжет,
у якому розповiдали, що росiйськi комунiсти пропонували
перейменувати Волгоград на Сталiнград. А українськi побратими
гаряче їх пiдтримували.

Я плакала. Менi хотiлося волати: люди, схаменiться, що ви робите?
Ви хочете увiковiчити для нащадкiв iм'я ката, який замучив мого
батька i мiльйони людей? Чи вам Бог розум вiдiбрав, чи совiсть?

Я прожила довге та складне життя. I, повiрте, менi не хочеться,
аби на долю моїх онукiв i правнукiв випала десята частка тих
страждань, що дiсталися менi. Тому прошу всiх: завжди пам'ятайте
своїх дiдусiв, прадiдiв, яким не дали жити. I дiтям своїм
накажiть, щоб молилися за їхнi нещаснi душi.

Марiя Iванiвна, Львiвська обл.
 

Читайте також:

Правда життя

Відома співачка потішила шанувальників новою світлиною.
На знімку, який артистка опублікувала у соціальній мережі Instagram, вона позує у чорній велюровій...
Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...

Новини

12:25
Днями у мережі з'явилося відео, на якому чоловік, схожий на відомого блогера Ігора Пустовіта, штовхає дівчину. Довкола цього одразу ж розгорівся скандал.
12:19
Британська співачка та дизайнерка проплакала через коханого два дні
12:00
Ще нещодавно вони були улюбленцями української публіки. Та з початком неоголошеної війни ставлення до них змінилося.
11:13
Останній знімальний день восьмого фінального сезону був "гарний і сумний", зазначив Дінклейдж.
09:23
Відома співачка показала, як вона і її подруга Ольга Навроцька виглядають без гриму.
19:45
Ця страва чудово підійде для легкої вечері
18:15
Подейкують, розійшовшись із боксером Володимиром Кличком, актриса Хейден Пенетьєрі пустилася берега, і за неї дуже тривожаться її близькі
17:20
47-річна Деніз Річардс виклала світлину трьох дівчат у соцмережі.
16:40
Житель України придбав елітне англійське авто Aston Martin
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.