Інтимне. Вiн – монах, я – спокусниця

Забула про все, додому перестала телефонувати. А за два тижнi Амадей опинився в моєму лiжку...

Якби кiлька рокiв тому менi хтось  сказав, що я, жителька
Iвано-Франкiвська, вихована у старих галицьких традицiях, поїду в Донецьку
область, я б обурилась! А якби ще й додав, що стану "матушкою", дружиною
православного священика Московського патрiархату, ходитиму в довгих
спiдницях та в хустцi, то просто розсмiялася б в очi.

Я мала стати багатою спадкоємицею кiлькох ресторанiв свого батька.
Одружитися iз якимось заможним чоловiком i продовжувати сiмейну справу.

Задля цього батьки вiдправили мене пiсля закiнчення кулiнарного технiкуму
та трьох курсiв економiчного факультету мiсцевого вишу до Польщi. Там я
повинна була придивитися, як поляки ресторанний бiзнес провадять, якi
страви пропонують. Бо на самих лише гуцульських наїдках хiба заробиш
багато?

На той час у мене вже було кiлька невдалих спроб вийти замiж. Але усi мої
залицяльники не подобалися батькам. Вони вважали, що хлопцi лакомляться на
моє придане i хочуть прибрати до рук батькiв бiзнес. Не знаю, чи так було
насправдi, але я розходилася з ними легко, бо, мабуть, не любила нiкого
по-справжньому. Може, чекала свого Амадея...

Вiктора, який тодi ще був братом Амадеєм, я вперше побачила у Краковi.
Зайшла до костелу, хоча нiколи надто набожною не була. Просто вечорiло, з
костелу долинали звуки органа, я була втомлена, i хотiлося десь спокiйно
посидiти.

Високий, стрункий, бiлявий, голубоокий монах стояв бiля дверей i вже кудись
збирався йти. Нашi погляди зустрiлися. Вiн швидко опустив очi. "Перепрошую,
тут служба довго ще триватиме?"-- запитала я, навiть не помiтивши, що
говорю українською. Той тихо вiдповiв... також українською:

-- Ви, панi, з України, дуже приємно. Меса вже закiнчується, але ви можете
оглянути костел. Храм старовинний, цiкавий. А мене звати братом Амадеєм.

-- О, то ви наш! -- зрадiла я. -- Ось прийшла подивитися... Але нi,
просто втомилася, а у вас так затишно, -- чомусь зiзналася йому. 

-- Ну сидiть, якщо хочете. I приходьте завтра, там бiля дверей є
розклад мес, прочитайте, може, вас зацiкавить щось.

Ця дивна розмова чомусь не давала менi заснути. В уявi зринали його очi.
Який гарний хлопець! "Ну й дурна, -- вже за хвилину заспокоювала я сама
себе, -- вiн же монах".

Але попри те наступного вечора ноги самi понесли мене до костелу. Молодий
монах стояв бiля дверей, нiби чекав мене. Згодом зiзнався, що таки чекав i
був упевнений, що прийду.

-- Вiтаю панi землячку! Хочете проведу вам екскурсiю? -- запитав
учорашнiй знайомий. 

Вiн показав менi костел. Що чернець говорив, я не слухала, лише дивилася на
нього, мов заворожена. Амадей помiтив. Опустивши очi, запитав, чи мене щось
тривожить. Я вiдповiла, що слухаю, але роздумую над тим, чи дозволено
монаха на каву запросити. Той вiдповiв, що у них не в'язниця, i вiн залюбки
пiде завтра зi мною до кав'ярнi.

Ми зустрiлися бiля Вавелю. Брат Амадей був у вже звичайному одязi. Довго
розповiдав менi мiсцевi легенди про вежу, дракона та красуню. А згодом, уже
за кавою, i про себе.

Сказав, що звали його Вiктор, що жив у Львовi, захоплювався музикою, мрiяв
стати професiйним скрипалем. Батька свого не знав узагалi, та й матерi
майже не бачив, бо увесь час була на заробiтках. А вiн, маленьким, молився
з бабусею, аби добрий Бог повернув йому найрiднiшу мамцю. Не повернув --
померла в Iталiї...

Пiсля її смертi мрiї про консерваторiю зникли. I вiн опинився у Краковi на
богословських студiях. Закiнчив. Живе в монастирi. За кiлька мiсяцiв
пiдпише якiсь там папери i назавжди залишиться монахом.

Я дуже засмутилася. Бiдолашний, скiльки ж вiн пережив! Я також розповiла
про себе, про батькiв. Сказала, що маємо ресторанний бiзнес. Брат Амадей
уважно слухав, а згодом провiв мене до готелю. На прощання подав руку.
Мовчав.

За кiлька днiв я знову була в костелi. Сидiла десь години зо три. Чекала на
брата Амадея. Наступного дня ми знову пiшли в мiсто. I вiд того часу я чи
не щодня чекала на нього. Забула про все, додому перестала телефонувати.

А за два тижнi Амадей опинився в моєму лiжку...

Мiж жiнкою i Господом

Як це сталося? Звично. Неначе так i мало бути. Чогось особливого,
як у книжках пишуть, не було. Просто я вiдчула, що це МIЙ
ЧОЛОВIК. I ми мусимо бути разом. 

Вiктор, так я його тепер називала, мовчав. Сидiв, схиливши
голову. Я також не знала, що сказати. Вiн -- монах, я --
спокусниця. Усе -- як у дешевiй мелодрамi.

Я сказала, що мушу повертатися в Україну, просила, аби їхав зi
мною. Верзла щось дивне: "Знаю, що не повинна це тобi говорити,
але ти маєш бути зi мною, бо так хочу я i, напевно, Бог. Якщо так
сталося, то вже будемо разом".

Вiктор знову гнiтюче мовчав. Я не знала, що робити. Уже на
вокзалi, бiля потяга, поцiлував i глянув так, нiби прощається
назавжди.

Удома я нiчого не розповiдала, взялася допомагати батькам,
готувала новi страви, переробляла все в ресторанах. Думала: так
швидше забуду Вiктора. Але не могла.

Раптовий дзвiнок Вiктора через мiсяць пiсля приїзду був для мене
величезною несподiванкою. "Я у Львовi, приїзди", -- сказав коханий.

У сусiднє мiсто я летiла як на крилах. Навiть не знала, що й
казати, коли зустрiлися. Була страшенно рада, але очiкувала, що вiн
запропонує забути про наше кохання назавжди. На моє превелике
здивування, Вiктор сказав, що дуже довго думав, мучився, говорив
з настоятелем. I вирiшив жити, як звичайна людина, мати родину,
дiтей. "Ну, вийдеш за мене?" -- тихо сказав Вiктор. Я, звiсно,
погодилася!

Батькам вiн, як i всi мої кавалери, не сподобався. Тато аж
лютував. Ну що то за зять? Колишнiй монах? Який жах! Але я була
непохитною.

Вiдгуляли весiлля, на якому мої батьки сидiли набурмосенi. Такою
ж засмученою виглядала i бабця мого коханого Марiя, яка хотiла
бачити онука в монастирi. А ми були щасливi та закоханi наперекiр
усiм.

Та наше щастя було недовгим. Десь за три мiсяцi пiсля весiлля у
Вiктора з'явився дивний сум. Йому було нудно. Адже я працювала в
ресторанi, а Вiктор такого заняття не хотiв. Вступати до
консерваторiї також не мав бажання. Казав, що запiзно. Майже
щодня ходив до церкви. Повертався похмурий, замислений. Напевно,
хотiв знову до монастиря. Я непокоїлась. Боялася, що моє кохання
не втримає Вiктора.

Тепер я -- "матушка"

Одного разу чоловiк повернувся дуже радiсним. Посадив мене бiля
себе i попросив мовчки вислухати й не перебивати. Говорив, що не
може без церкви, що його справа -- служити Боговi, що Вiн його не
вiдпускає. Але й мене вiн кохає i втратити не хоче.

Вiктор запевняв, що знайшов вихiд iз цiєї непростої ситуацiї. Вiн
стане православним священиком. Їм же можна одруженими служити!
Уже навiть домовився. Коли встиг? Де? З ким? А ще сказав, що ми
повиннi поїхати на Донеччину, там священики потрiбнi.

У мене в головi паморочилося вiд його розповiдi. Залишити
батькiв, ресторани? Я ж не зможу.

А згодом була неприємна розмова з батьками, швидке прощання. Все
закрутилося, нiби увi снi. I як я на це погодилася? Ми зiбрали
речi та поїхали.

Вiктор ще трохи вчився, був нервовий, казав, що багато чого не розумiє. Але врештi бажання служити Боговi перемогло. Вiн навчився просто мовчати, мало запитувати, а бiльше слухати i не зважати на вiдвертих фанатикiв.

За два роки Вiктора таки висвятили. Навiть мої батьки приїхали. А
менi довелося надягнути незручне вбрання, хустку, ще й
вступити до педiнституту. Адже мушу своєму чоловiковi допомагати в
недiльнiй школi!

Вiктор дуже змiнився, навiть зовнi: бороду вiдростив, часто
став росiйською говорити. Але менi це не перешкоджає. Так треба.
Бо люди тут iншi, мова. Здається, навiть повiтря iнше. I
якби не моя любов, що почалася отак дивно, безглуздо, але,
вочевидь, назавжди, то нi хвилини тут би не зосталася. 

Мiсцевi люди на початку були не найкраще налаштованi до нас, адже
ми приїхали iз Заходу. Та ще й "батюшка" -- колишнiй католицький
монах. Але згодом ми знайшли спiльну мову. Я вчила мiсцевих жiнок
готувати галицькi та європейськi страви, а вони мене --
свої. Тому гостей у нас не бракує.

I менi, i Вiктору було важко звикнути. Але бажання служити Боговi
було таке, що вiн усе витримав. I ми прижилися.

Найбiльшою нашою бiдою стало те, що я не можу мати дiтей. Ми
молилися, зверталися до рiзних лiкарiв, але чуда не сталося.
"Така воля Божа", -- казав менi Вiктор, за все чимось треба
платити. Ми платимо за те, що я свого часу зрiкся своєї вiри i
перейшов в iншу".

Проте ми маємо Настуню, наше сонечко! Це названа дочка. Її
забрала з родини сусiдка, привела до храму. Дiвчинка була голодна
й побита. Подивившись на збiдовану дитину, я вирiшила забрати її.
Нам, як бездiтнiй родинi священика, її швидко вiддали.

Ми щасливi, хоча назвати наше життя легким також не можна. Але
головне, що в нашiй родинi є кохання, повага i Бог.

Оксана Рокетська, 35 рокiв
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

16:20
Олександр Ярмола знімається у фільмі "Червоний. Без лінії фронту".
00:11
Відома співачка сфотографувалася серед декоративних пальм.
23:11
Відома телеведуча ніжно привітала чоловіка у соцмережі.
22:11
Український метал-фольк-гурт MOTANKA підписав контракт із австрійським лейблом Napalm Records.
21:11
Співачка похвалилася, що кілька днів тому їй вручили ключі від її власного офісу Амбасадора Відновлюваної Енергії у Боні.
17:10
Співачка ділиться фотографіями з особистого архіву.
16:40
Що найбільше дратує жінок одна в одній та яких правил дотримуватися, аби родинне життя не перетворилось на постійний конфлікт?
15:20
Знаменитості розповіли, чи вірять вони у забобони.
14:40
Відомий письменник розповів, де черпати оптимізм.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.