Ми познайомилися в операційній. Йому ампутували ноги...

Наступного дня я зголосилася їхати на вiйну. Якраз тодi активно мобiлiзували медикiв.

...Днями дiзналася, що в нас iз Лєшим буде дитина. На таке я аж нiяк
не чекала, адже треба поставити на ноги коханого. Але я сильна,
i Льошик боротиметься, а вже який сильний i красивий буде наш
син... або донька! 

З Лєшим, тобто Олексiєм, я познайомилася у днiпропетровському
базовому госпiталi. Туди приїхала як медсестра-волонтер. Мене
ще й не дуже хотiли приймати, вiдмовляли та вiдправляли додому,
казали, що краще б я взялася за збiр лiкiв. Проте повертатися
менi не хотiлося. Бо вдома мене зрадили, кинули, розтоптали... Заради
вигiдної нареченої, багатої професорської доньки.

Славко-дурко

...В ординаторську зайшов високий чорнявий красень рокiв двадцяти семи й
поважно сказав: "Я -- Ярослав Григорович, асистент кафедри хiрургiї, буду з
вами працювати". Усi засмiялися, бо асистент хоча й високий i гарно
одягнений, на вигляд був якийсь... жалюгiдний. Мабуть, через напускну
серйознiсть, аби пiдкреслити значущiсть власної персони. Це одразу всiм не
сподобалося i тому згодом позаочi його називали Славко-дурко, а ще лiнько
та слинько. 

Тiльки не я. Менi "дурко" одразу сподобався. I я майже завоювала Ярослава
Григоровича. Ходила за ним, розпитувала про його роботу, а коли вiн щось
поважно розповiдав, слухала, не клiпаючи очима. Ще й не забувала
пiдгодовувати його домашнiми смаколиками, гарно одягалася, а свої великi
вуха я вже давно сховала пiд довгим волоссям.

I "дурко" повiвся. Ми почали зустрiчатися. Стали близькими. Думали про
спiльне майбутнє. Та чомусь знайомити мене зi своїми друзями, а тим паче з
батьками коханий не поспiшав. Так минуло два роки, я хотiла визначеностi,
хотiла родини та дiтей, а Славко прагнув лише кар'єри, наукового звання,
блискучої дисертацiї, слави, почестей, грошей. Та для цього вiн палець об
палець не вдарив, лише жалiвся, що його нiхто не розумiє, не допомагає, що
дорога в медичну науку вiдкрита тiльки професорським синкам. А коли йому
пропонували писати статтi, виступати з ними на мiжнародних конференцiях, то
знову скаржився, що не має на це часу, можливостей i грошей, а ще -- не
знає англiйської.

Я слухала та спiвчувала, проте порадила Славковi хоча б щось робити -- i
його помiтять. Адже вийшло в мене стати найкращою хiрургiчною медсестрою
без будь-якого блату. Тодi вiн уперше викричався на мене, злився так, аж
кулаками по столi бив, верещав, що анiяка тупа медсестра не буде вказувати
"великому" вченому. Я не знала, що сказати, i, щоб не втратити коханого,
просила пробачення та нахвалювала його "успiхи" в медицинi, яких, по сутi,
й не було. Говорила, що вiн -- хiрург-генiй, хоча самостiйно жодної
операцiї не провiв.

Вирiшила мовчати, змиритися зi Славковим дивацтвом i пiдтакувати. А йому це
дуже подобалося. Та одного разу мiй "генiй" показав таки своє справжнє
обличчя.

Того вечора коханий не поспiшав зi мною додому, казав, що затримається.
Прийшов на свiтаннi напiдпитку, вiд нього пахло чужими парфумами i, як у
старому анекдотi, сорочка була в помадi. На мiй мовчазний докiр вiдповiв,
що винен, загуляв з унiверситетськими друзями, була вечiрка, а мене не
покликав, бо хотiв просто розслабитися. Пiзнiше я дiзналася, що вiн загуляв
з Олею, донькою професора, з якою поза моєю спиною вже давно мав стосунки.

Через мiсяць Славко заявив менi, що заручається з донькою Валентиновича, бо
бачить перспективу в родинi медичного свiтила. А я -- просто медсестра, i
менi треба шукати санiтара, шофера, будiвельника, одне слово, "рiвню".
Такого удару я не чекала, ще й принижувалася, просила подумати, бо ж нiхто
його так не любитиме й не розумiтиме, як я. Але Славко був невблаганний.
Вiн мовчки зiбрав мої речi, викликав таксi й виставив мене за порiг своєї
квартири. На прощання сказав, щоби жодних образ, iстерик i слiз на роботi:
"Це життя, i воно не завжди справедливе, я впевнений -- i ти, i я будемо
щасливi".

Проте я не хотiла, просто не могла бути щасливою без цього самозакоханого
невдахи, без Славка-дурка. Кiлька днiв я не ходила на роботу, взяла
вiдпустку за свiй рахунок. Нi, я не плакала, а лише думала, як би довести
коханому, що я нiчим не гiрша за професорську доньку, що й зi мною вiн може
бути щасливим та успiшним. Так, я звичайна медсестра, але хороша й часом
незамiнна. Я можу вступити в медунiверситет, тим паче менi про це давно всi
говорять. Можу стати чудовим хiрургом, i Славко працюватиме разом зi мною
та гордитиметься, що в нього така дружина. Можу навiть iз часом сама стати
професором... Можу. Та всього цього менi не треба, нехай вже вiн купається
у званнях i славi, бо йому це дуже важливо. А я -- буду лише дружиною,
дружиною з дипломом.

Пiду i я на вiйну

Та цi думки та мрiї вщент розбивали iншi: йому ти не потрiбна анi з
дипломом, анi без нього, йому потрiбнi звання та слава вже i зараз, а це
йому може дати лише батько Олi. "А може... менi поїхати в АТО, там дуже
потрiбнi хiрургiчнi медсестри. Тодi Славко до мене повернеться, адже такої
дiвчини нi в кого не буде!"-- так я наївно думала ще пiвтора року тому.

I вже наступного дня я зголосилася їхати на вiйну. Якраз тодi активно
мобiлiзували медикiв. Щиро кажучи, їхати на Схiд нiхто не поспiшав, тому
моє рiшення дуже всiх здивувало, адже навiть пiд час Майдану не виходила
пiдтримати людей у своєму мiстi. До Києва не їхала, бо Славко казав, що й
без нас там розберуться. А ще вiн говорив, що коли люди протестують,
мерзнуть днями й ночами в столицi i навiть вiддають своє життя за Україну,
то їм за це заплатили великi грошi. А йому та менi нiхто нiчого навiть не
пропонує. Я була з цим категорично не згiдна, проте слова коханого для мене
тодi були важливiшими, нiж те, що вiдбувалося навколо.

Коли ж почалися вiйськовi дiї на Сходi, Славко казав те саме, мовляв, це
бруднi iгри полiтикiв, якi вiдмивають там неймовiрнi грошi, а пiдставляти
свою голову за якогось олiгарха та рятувати тих, що продалися, вiн не хоче.
Та й у нашiй лiкарнi роботи вистачає. Коли я вирiшила їхати на Схiд, то всi
Славковi слова миттю пригадала. Згодом, коли в днiпропетровському госпiталi
на власнi очi побачила жахливi наслiдки вiйни, то проклинала себе за те, що
так беззастережно вiрила "дурковi".

Вiдiрванi ноги, руки, перебитi хребти, важкi рани. Про все це я читала лише
в пiдручниках i зрiдка бачила пiд час операцiй, коли привозили потерпiлих у
ДТП. А тут -- кожного дня важчi й важчi випадки. I нема часу, щоби нюнi
розпускати, треба працювати, дiяти, допомагати хiрургам, вiд цього залежить
життя. Так само було й удома. Але нi, не було. Тут напруга навiть у
повiтрi, у кроках лiкарiв, у їхнiх коротких фразах, у скупiй сльозi старого
вiйськового хiрурга, на руках якого помер 19-рiчний боєць, у згорблених
постатях матерiв, дружин, у наповнених сльозами очах дiтей, якi нiяк не
можуть усвiдомити, що батька вже нiколи не буде з ними.

Витримати це, щиро кажу, не кожному пiд силу. А я думала, що зможу. Та нi,
зривалася, кричала, коли помирали бiйцi. Зрештою, звикла, якщо так можна
сказати, до щоденних смертей.

А я не могла брехати

З Лєшим (Олексiєм) познайомилася в операцiйнiй. Його, бiлявого двометрового
капiтана з Житомира, привезли з-пiд Дебальцевого. Треба було негайно
ампутувати обидвi ноги. Вiн благально дивився на мене, коли я готувала все
для операцiї. Та попросив, щоб я вже згодом, коли все закiнчиться, тримала
його за руку. Щоб вiн побачив хоча б одне знайоме обличчя. Уже пiзнiше я
зрозумiла, чому вiн так казав, адже Лєший був з дитячого будинку й нiкого з
рiдних не мав, лише вiйськових побратимiв. А тодi, перед операцiєю, вiн
запитав: "А у меня будут ноги?" Хiрурги кивали, бо що ж ще їм робити. А я
не могла брехати голубоокому капiтановi Лєшому. Я мовчала, i в мене
скотилася сльоза. Офiцер усе зрозумiв i приречено зiтхнув.

Операцiя була важка. Лєший довго вiдходив вiд наркозу, кричав, матюкався,
кидався в бiй. Я, як i обiцяла, сидiла бiля нього й тримала за руку.

Хiрурги дозволили, хоча я була потрiбна в операцiйнiй, бо тут усе iнакше,
тут майже вiйна, вiйна за людськi життя. Капiтан довго не мiг змиритися з
тим, що залишився без нiг. "Кому я такой нужен? Кому, сука, кому?" --
кричав. "Та менi "нужен", -- випалила я якось спересердя, бо вже не могла
слухати його крики. I Лєший замовк, замкнувся в собi, але бiльше не кричав.
Лiкарi дивувалися, проте чоловiк швидко поправлявся. Згодом йому
запропонували їхати до Польщi на реабiлiтацiю, пообiцяли протези. Лєший не
погоджувався, казав, що йому вже нiчого не потрiбно, а потiм таки випалив:
"Я поеду, если вот та, ушастая, меня ждать будет".

Для мене це було шоком, адже я нiколи з Лєшим навiть не
розмовляла довго, не знала його, про якусь симпатiю взагалi не
йшлося, i тут раптом таке. "Та ти, доню, скажи, що
чекатимеш, -- штовхнула мене в плечi дебела санiтарка тiтка
Настя. -- Нехай їде, а там воно все само собою "устаканиться".

Я й сказала, що дуже чекатиму. Лєший поїхав, i ми почали листуватися. За
мiсяць вже знали одне про одного все, зрештою, Лєшому нiчого особливо не
довелося розповiдати: батьки загинули в ДТП, тiтка вiддала до сиротинця,
далi -- вiйськове училище, служба, безгрошiв'я, невдалий бездiтний шлюб,
розлучення, вiйна, поранення i... я. Лєший сказав, що вхопився за отi мої
слова -- що вiн менi буде потрiбен такий, як є. За пiвроку Олексiй
повернувся. Змiнився, схуд, витягнувся, ще невпевнено стояв на протезах.
Змiнилася i я, бо вже не уявляла собi життя без свого Лєшого.

Про колишніх не згадую

Ми майже одразу пiсля повернення Олексiя поїхали до Житомира, у
його невеличку однокiмнатну квартирку. Мiж нами не спалахнуло
якогось неймовiрного феєричного кохання, не було неземної
пристрастi. Усе якось просто та рiвно. I ще -- дуже спокiйно, наче
ми вже разом рокiв 15 жили. Олексiєвi побратими допомогли менi
влаштуватися в лiкарню, там, щоправда, маю лише пiвставки, працюю
три днi на тиждень, а решту часу проводжу з волонтерами, формую
медичнi комплекти на Схiд та допомагаю своєму Лєшому, щоби вiн
якнайскорiше змiг добре ходити на протезах i звик до мирного
життя.

Про своїх колишнiх чоловiкiв навiть не згадую, бо самiй за себе
соромно. А тепер-от дiзналася, що при надiї. Сподiваюся, у нашої
дитини все буде добре, а найважливiше -- вона житиме в мирнiй
країнi.

Оксана
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

22:13
Український фільм "Донбас" отримав Гран-прі кінофестивалю в Севільї.
21:13
Відома акторка продемонструвала натуральну красу.
19:00
Мережа британських універмагів John Lewis представила свій різдвяний ролик, головну роль у якому виконав сер Елтон Джон.
12:10
Новий хлопець колишньої нареченої боксера Володимира Кличка Хейден Пенетьєрі вирішив прокоментувати чутки про те, що він погано впливає на зірку, а вона надто захоплюється алкоголем.
07:36
Президент США Дональд Трамп вперше за час перебування при владі вручив співвітчизникам найвищу цивільну нагороду країни – Президентську медаль свободи. Нею були удостоєні сім чоловік, у тому числі троє – посмертно.
21:59
Легендарний у минулому гравець і менеджер Ліверпуля Кенні Далгліш отримав лицарський титул.
16:22
Відома співачка зачарувала новим фото.
16:00
Відома письменниця заінтригувала шанувальників новою книгою.
14:42
Королев Ранія з'явилася в костюмі українського бренду Flow The Label.
13:08
Продюсер і шоумен Олексій Потапенко продовжує просувати Каменську в Америці.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.