Інтимне. Досі я ніколи не робила цього у метро...

Думки в головi змiшувалися. Певно, дався взнаки важкий день. Справа була непроста...

Цю дорогу я долаю щодня двiчi: на роботу й назад. Уранцi впевненою ходою,
увечерi вже стомленою. Спуск ескалатором -- час подумати, чи нiчого не
забула.

Ага, треба купити корм для собаки, та й для себе щось, бо в холодильнику
порожньо. Ось унизу вже виднiються вагони. Нi, не встигну! Доведеться
чекати наступного рейсу.

Так, про що це я? Про їжу. Яка ж я голодна! Може, забiгти до подруги на
сусiдню вулицю? Вона давно запрошувала. А як смачно моя товаришка готує! Ой
нi, не вийде, я ж забула, що Анна iз синочком поїхала на кiлька тижнiв до
бабусi. Ну що ж, куплю щось у супермаркетi готове. Не домашнє, проте їсти
можна.

Думки в головi змiшувалися. Певно, дався взнаки важкий день. Справа була
непроста: спадщина, за яку родичi були готовi гризти одне одному горлянку.
I я помiж ними всiма. Суд затягнувся, а потiм ще в офiсi повно паперової
роботи чекало на мене.

Звуть мене Мариною, менi тридцять "iз хвостиком", Точнiше -- тридцять два.
Я -- успiшний адвокат. Маю пiдстави так думати, бо чую схвальнi вiдгуки i
вiд клiєнтiв, i вiд колег. Живу сама. Чи нi, знову не так -- iз Вiкiнгом.
То мiй пес, лабрадор. А от про особисте життя краще не питайте. Київ --
багатомiльйонне мiсто, а я свого одного-однiсiнького нiяк не знайду...

Сказати, що в мене не було чоловiкiв -- теж неправда. Були, звiсно, та все
якось не тi. Останнi "серйознi" стосунки закiнчилися розривом ще рiк тому,
та й тривали три мiсяцi. Цiлком досить, щоб збагнути, що лише юриспруденцiя
нас разом не втримає. А iнших спiльних iнтересiв не виявилось.

Спершу я своїми особистими проблемами дуже переймалась, А потiм послухала
розумної поради подруги, тiєї ж Анни -- та й вiдпустила ситуацiю. От тiльки
б мама постiйно про "замiж" не нагадувала, про дiтей. Наче я сама не
розумiю чи не хочу...

Це все промайнуло в моїй стомленiй за день головi в очiкуваннi потяга. Але
ось нарештi дверi вiдчинились, i я потрапила в царство скла, металу та
людського моря. Хоча цього дня море було якесь мiлкувате: на диво, людей
було не так i багато, i я навiть знайшла мiсце, де сiсти. Дорога забирала
рiвно вiсiмнадцять хвилин, є час на кiлька сторiнок книжки. На цей раз
захопила iз собою Цицерона. Справдi, хто ж читає такий фiлософський твiр у
метро? Я знайшла потрiбну сторiнку й поринула в читання. Але пробiгла очима
заледве три сторiнки, ще й поверталася по кiлька разiв до того самого, бо у
твiр не вникала. Чи то важкий день, чи то книжка, а чи розмiрений шум
метро. I я задрiмала.

Звiсно, про комфортний сон у вагонi годi й думати! Проте менi було
комфортно. Навiть встигли наснитися смачна вечеря, запашна кава, знаю мiсце
в Києвi, де готують таку, як у Вiднi.

"Куди пхаєшся, бовдуре!" -- мене розбудив дратiвливий крик якоїсь панi.
Першої митi не могла збагнути, де я. Ага, справдi, я ж додому їду! Заснула
на кiлька хвилин i прокинулася -- де б ви подумали? Господи, як же соромно!
А прокинулась я на плечi в чоловiка, який сидiв поруч. Заспаними очима
встигла розгледiти: приємний, гарний, одягнений зi смаком. Як незручно
вийшло!

"Пробачте менi", -- тiльки й спромоглася витиснути. "Та нiчого, --
усмiхнувся вiн. -- Сподiваюся, вам зручно на моєму плечi?"

Оце так! Вiн iронiзує чи ображається? Спросоння я не збагнула. Але
зрозумiла, що бiльше й казати нiчого не треба. Нi, ну а що це змiнить, якщо
вiн знатиме, що в мене був важкий робочий день, що голова забита
рiзноманiтними думками, та й Цицерон виявився нелегким чтивом... Але ж я --
адвокат. То хiба можу змовчати? I несподiвано для самої себе стала
захищатись.
 
"Нi, справдi, -- почула я свiй голос.-- Я не хотiла завдати вам прикрощiв".
"Кажу вам, дiвчино, не переймайтесь, -- вiдповiв незнайомець. -- Спiть
далi, я однаково мав вийти ще чотири зупинки тому, але не наважився будити
вас. Ви так солодко спали", -- мiй випадковий супутник знову засмiявся.

Я аж зашарiлася вiд сорому. Ого, через мене людина додому не втрапить
вчасно, бо я тут спати в метро надумала! Стоп... А як це вiн мене назвав?
"Дiвчино"? Так приємно, отже, маю ще непоганий вигляд... Звiсно, бiльше до
плеча цього чоловiка я не притулялась. Почувалася винною й не знала, що маю
сказати. Чи краще мовчати?

"Мене звуть Романом, -- раптом порушив мовчанку вiн. -- А вас, спляча
красуне?" -- "Марина". -- "Не треба переживати. Знаєте, втомитися може
кожен, а в метро справдi часто спати хочеться, особливо якщо сидиш. Я тому
переважно стою". -- "Я теж, -- усмiхнулась у вiдповiдь. -- Зi мною таке
вперше".

Слово за словом, i ми домовилися випити кави в моєму районi, власне, уже
доїхали до потрiбної менi станцiї. З'ясувалося, що мiй супутник не мав на
вечiр планiв. I виявляється, я випадково вмостилася на плече до самотнього
чоловiка...

Йому, як i менi, -- 32. Нiколи не був у шлюбi. Працює в банку. I живе сам.
Точнiше, не сам, а з Ненсi, лабрадором...

Мою втому немов рукою зняло. Спочатку була кава, потiм ми просто гуляли
вуличками бiля мого будинку. До квартири я потрапила вже далеко за пiвнiч.
У гостi я Романа не покликала. А вiн i не напрошувався. Взяв таксi й
побажав солодких снiв. I це менi дуже сподобалось у ньому.

Якось так само собою сталося, що вiд того вечора Роман став менi другом. Ми
частенько бачилися, мали спiльне захоплення -- екстрим. Саме вiн
пiдштовхнув мене стати на скейтборд, стрибнути з парашутом i навiть iз
банджi. Випадково я знайшла хорошого товариша, уважного й турботливого. А
за якийсь час обоє зрозумiли: це не просто дружба, а потреба постiйно
бачити одне одного, пiклуватись та... жити разом.

"От бачиш, -- тiшилася моя подруга Анна. -- Я ж казала, що кохання шукати
не треба. Хоч удень з вогнем ходи за ним -- марно. А як саме захоче, то й
пiд землею тебе знайде!"

Пiсля знайомства в метро минув рiк -- i ми стали подружжям. "Кохання з
пiдземки" -- так назвали свiй весiльний вiдеофiльм. Для цього довелося
зробити кiлька кадрiв на станцiї метро й у вагонi, у весiльнiй сукнi та в
костюмi. Ну а що, нехай дiти й онуки знають нашу справжню iсторiю!

У нас попереду ще багато радощiв, пригод i приємних моментiв. Збираємось у
вiдпустку до Францiї. А ще з осенi плануємо записатися до студiї класичних
танцiв. Нам дуже добре разом. I я вже не купую їжу в супермаркетi: мчу
додому на крилах, бо є для кого поратися на кухнi. От тiльки чоловiк досi з
мене кепкує. Коли затримуюся на роботi, надсилає есемеску: "У метро бiльше
не засинай, згадай, що замiж ти вже вийшла".

Марина Ковальська, м. Київ
 

Читайте також:

Правда життя

Відома співачка потішила шанувальників новою світлиною.
На знімку, який артистка опублікувала у соціальній мережі Instagram, вона позує у чорній велюровій...
Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...

Новини

14:38
Відомий співак потішив шанувальниць серією фотографій в образі будівельника.
14:15
Малюку американської акторки сьогодні виповнилося 4 місяці
13:53
Загалом люди в усьому світі з 2017 по 2018 роки стали багатшими на 4,6%.
12:25
Мер міста назвала угоду між Храмом та містом історичною.
11:49
Шанувальники Олександри Заріцької у захваті.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.