Інтимне: Що з ним не так? Я не можу знайти його душу...

"Ти бiльше не страждатимеш", -- сказав вiн, мiцно тримаючи мене в обiймах. "Зовсiм скоро ти страждатимеш саме через нього", -- вiдгукнулось у вiдповiдь моє шосте чуття.

Свого часу я думала, що належу швидше до щасливчикiв. Менi не все давалося
легко, але я йшла до своєї мети, i кожна перешкода лише загартовувала мiй
характер. Пiзнiше я зрозумiла, що доля так готувала мене до випробувань,
кiнця яким, напевно, вже не буде.

Правило номер один

Спершу в мене не стало дитини... Найрiднiшого, найгарнiшого, найрозумнiшого
у свiтi створiння, мого маленького ангела, за яким я сумувала навiть тодi,
коли вiн засинав удень. Без думок про якого не минала жодна секунда. Без
обiймiв якого я не могла прожити анi дня. Тож тепер я не просто знаю, що
таке душевна порожнеча, я щодня дивлюсь їй у вiчi. Тепер кожен ранок я
змушена починати з уже звичного заняття: я на всi засуви зачиняю власнi
спогади, аби не залишилося жодної шпарини, бо коли вони прослизають зi
свого забуття, моя душа знову i знову приречена помирати у страшних муках.

Тому правило номер один: нiколи не розслаблятися!

Потiм я втратила чоловiка. Але коли несеш на руках найбiльший бiль свого
життя, така втрата розчавити не здатна. Накладати руки на власну душу я не
збиралася. "Я все одно переможу", -- саме iз таким переконанням
продовжувала я свiй шлях. I якось менi здалося, що з'явилося "свiтло в
кiнцi тунелю".

Це було iдеальне перше побачення, наша друга зустрiч виявилась ще кращою. Я
i не зчулася, як думки про цього чоловiка заполонили мою голову.

"Ти завжди спершу шукаєш мiнуси, що з ним не так?" -- спитала якось
подруга, дивлячись у мої щасливi очi. "Не можу знайти його душу. Або вiн її
вдало ховає, або вона неглибока", -- сказала я. 

Спершу все було чудово, вiн познайомив мене зi своїми друзями, запрошував
на неофiцiйну частину дiлових переговорiв, вiн постiйно був поряд. А якось
запитав, чи зможу я переїхати з ним до iншої країни та народити йому дiтей.

"А тепер йдiть у морг"

Я довго не вiдповiдала. Я думала над цим кiлька тижнiв. А потiм подруга
поставила питання, котре мене також турбувало: "А чи впевнена ти в ньому,
чи знаєш, як вiн може повестись у критичнiй ситуацiї?" Вона запропонувала
перевiрити його. Випробувати. Та менi навiть нiчого не довелося вигадувати.
"Коханий, у мене щось iз грудьми, з'явилось велике ущiльнення, яке ось уже
кiлька мiсяцiв постiйно болить", -- подiлилась я своїми побоюваннями.
"Негайно йди до лiкаря", -- сказав вiн стурбовано.

I я пiшла в полiклiнiку, де отримала скерування до онколога... Тихий
холодний липкий страх обiйняв мене, нашiптуючи жахливi слова, змушуючи уяву
працювати в потрiбному йому керунку. "Треба зiбратися iз силами й пiти на
обстеження", -- перекрикуючи пiдступний шепiт страху, наказала я собi.

Пiд час огляду лiкар взяв шприц, сказав не боятися й не рухатися. "Я лише
вiзьму пункцiю, -- пояснив вiн. -- А тепер вiднеси вмiст шприца в морг i
чекай на результат аналiзу. Якщо нiчого не виявлять, можеш найближчим часом
до мене не приходити".

Є такi хвилини, котрi тягнуться наче вiчнiсть. Коли з надiєю дивишся на
годинник, а вiн зрадницьки "стверджує", що пройшло лише 30 секунд. Коли
повертаєшся з лiкарнi на роботу, але подумки все одно залишаєшся стояти за
дверима лабораторiї моргу, де хтось уже напевно знає подальшу твою долю. I
ледве стримуєшся, аби не закричати, але чекаєш, чекаєш... ще трiшечки,
залишилась лише одна година.

"У вас все добре", -- квапливо заспокоїла мене лiкар, видаючи результати
аналiзу. Вiддихавшись, навiть випивши келишок коньяку, аби вiдновити
функцiї нервової системи та позбутися тремтiння у всьому тiлi, розумiю: це
мiй шанс почути вiдповiдь на важливе питання. Я подзвонила йому, сказавши,
що у мене взяли пункцiю. I збрехала про те, що потрiбно чекати результатiв.

Бiльше я його не бачила, вiн просто зник з мого життя. Напевно, свого часу
забув мене попередити, що жiнка, котрiй вiн довiряє почесну мiсiю
народження його дiтей, не повинна мати жодного натяку на проблеми зi
здоров'ям.

Наступний рiк я загоювала душевну рану, занурюючись у роботу, проводячи
весь вiльний час iз друзями, докладаючи усiх зусиль, аби виштовхати зi
своєї оселi вiдчай, котрий нiби прописався там i став моєю тiнню.

Отож, правило номер два: не можна довiряти чоловiкам.

Бiльше нiколи

"Сьогоднi на вечiрцi буде чоловiк, котрий має тобi сподобатися", -- сказала
якось моя знайома. Цi слова я згадала лише наступного вечора, коли вже по
вуха у нього закохалася.

"Вiн не просто красень, вiн iнтелектуал, жiнки за ним упадають, тож ти маєш
бути найкращою. За такого чоловiка варто боротися", -- пiдтримувала мене
подруга. Я швидко провела ревiзiю в його мiнусах, переконавши себе, що з
ними можна миритися. I хоча iнстинкт самозбереження постiйно надсилав моїй
свiдомостi тривожнi повiдомлення, я на них не зважала. Бо вiрила, що свiй
лiмiт нещасть уже вичерпала.

"Ти бiльше не страждатимеш", -- сказав вiн, мiцно тримаючи мене в обiймах.
"Зовсiм скоро ти страждатимеш саме через нього", -- вiдгукнулось у
вiдповiдь моє шосте чуття. "Невже життя тебе так нiчого i не навчило?" --
невпинно питала мене iнтуїцiя. Але я цього не чула. "Це моя особиста
казка", -- щоразу вперто повторювала я собi, не усвiдомлюючи, що фатально
плутаю поняття.

Насправдi це була iлюзiя. Так, з iлюзiєю легше жити. Бо коли внутрiшнi
страхи й важкi спогади починають роздирати душу, тобi є до кого її
"принести", є кому знечулити твiй внутрiшнiй бiль. А отже, життя триває. Та
долю не обманути...

"У вас мiома матки, -- повiдомила лiкар. -- Якщо найближчим часом не
завагiтнiєте, питання про ваше майбутнє стоятиме дуже гостро".

Я довго вагалася, перш нiж почати цю розмову. Я вiдчувала, що втрачу його.
Але зiбралася з духом, видихнула i сказала: "Давай народимо дитину". Пiсля
тривалої паузи вiн вiдповiв: "Це серйозна пропозицiя. Ти знаєш мою
зайнятiсть, я не матиму змоги придiляти дитинi досить уваги". В його очах
читалося щире здивування, мовляв, як узагалi менi таке могло спасти на
думку.

Та я не вiдступала. Трохи почекала, аби дати йому час оговтатися, а згодом
знову повернулася до цiєї теми, пояснивши причину. "Невже немає iншого
виходу?" -- мало не кричав вiн, не приховуючи, що абсолютно не готовий до
такого повороту подiй. А тодi запитав, чим загрожує менi такий дiагноз.

"Якщо не прислухатися до ультиматуму мого органiзму, може постати питання
про видалення..." -- я не змогла вголос закiнчити цю фразу, бо поперек
горла став величезний клубок. "Але ж багато людей не мають дiтей i добре
при цьому живуть, -- пiсля чергової паузи сказав чоловiк, який вже знав усi
мої страхи, вiд якого залежало моє майбутнє. -- Ми бiльше не
повертатимемось до цiєї теми"...

Я так довго забороняла собi голосно мрiяти про звичайне жiноче щастя. Я так
довго i ретельно ховала в закутках своєї душi останню надiю, наче герой
вiдомої казки ховав свою смерть у найбiльш неочiкуваному мiсцi. Але доля
розгадала мiй ребус, вона таки знайшла спосiб розчавити мене зусиллями мого
ж органiзму. "Це пастка", -- тепер лише ця фраза стукала у моїх скронях,
наче годинник, котрий вiдбиває останнi хвилини життя твоїх мрiй.

Запитаєте, як я тепер живу? Я повернулася до забутого правила номер два,
доповнюючи список правилом номер три: покладатися можна лише на себе. I
дала собi обiцянку, що бiльше нiколи не залежатиму вiд чоловiка.

Може, я i здалася, бо бiльше не хочу боротися за щастя, бо менi набридло
плисти проти течiї й воювати з долею. Але я ще здатна радiти ранковiй
метушнi мiста. Я ще можу втiшатися прогулянкою вузькими вуличками й
помiчати красу тутешнiх будинкiв. Я ще хочу вiдчуватити задоволення вiд
життя, нехай на пару iз самотнiстю. Зате в компанiї iз чеснiстю!

Iще хочу дати пораду жiнкам. Перш нiж нарiкати на долю, добре подумайте, чи
така вже вона у вас нещаслива. Бо iнодi життя дуже рiзко змiнює свiй
вектор, далеко не завжди обираючи для цього потрiбний вам керунок. "Все так
не буде", -- казав мудрець. "Може бути ще гiрше", -- додали нашi сучасники.
Тож раджу не нарiкати, а втiшатися життям, радiти щасливим хвилинам i
сподiватися, що це нiколи не закiнчиться.

Олександра А., 30 рокiв
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

12:14
У нашому тексті ви також дізнаєтеся, чим ця інтелектуальна гра корисна для дітей для людей похилого віку
14:50
Кожен третій шлюб розпадається у перші чотири роки, а кожен шостий-сьомий - після двадцяти.
17:38
Перші обстріли тут почалися 19 червня, під час випускного, коли діти йшли зустрічати світанок.
15:00
Ми попросили відомих українців пригадати період дитинства, сповнений неабияких пригод, - канікули.
19:50
Про фінансові збереження та заощадження зірок українського шоу-бізу.
20:45
Скільки чехів живе тут? Чи спілкуються вони українською? Як бережуть традиції свого народу? Репортаж.
17:29
Габарити мамута вражають: його колінний суглоб більший за людську голову!
16:00
Досі не вщухають обговорення законопроекту про протидію лихослів'ю, або ж дематюкацію. А як часто вдаються до лайки знаменитості?
13:30
Цей досвід допоміг мені зрозуміти, чому продавці пропонують ягоди саме за такими цінами.
11:15
12 липня, на свято Петра й Павла, в нашій країні здавна вшановують пастухів.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.