Інтимне. На першому мiсцi були його бажання

Так буде краще для нього. Так треба. Я знаю. Менi боляче, але вiдчуваю, що мусила так вчинити.

Можете вважати мене марновiрною, але всi чоловiки, з ким я була, помирали.
I я не витримаю, якщо з Марком щось станеться.

Замiж мене не пустили

Уперше пропозицiю вийти замiж я одержала в 16 рокiв, перед
закiнченням школи. Олег щойно повернувся з армiї, такий собi перший хлопець
на селi, високий, гарний, сильний, з татуюванням на руцi. Усi дiвчата на
нього задивлялись. Ми побачилися на весiллi, вiдтодi й не розлучались. Аж
доки про нашi стосунки не довiдались мої батьки. До них у магазинi пiдiйшов
батько Олега й несподiване спитав, мовляв, ну, свате, на коли музик
замовляти?! Натякаючи на весiлля.

Увечерi вдома була серйозна розмова, командував батько, мама з
бабцею лише пiдтакували. Як би це смiшно не звучало, але менi
оголосили про заборону на замiжжя. У всякому разi, доки не здобуду
освiту. "А як iнакше? Переїдеш до чужої хати, нiякої професiї за
плечима, обкладешся дiтьми й господаркою, -- бубонiв тато, -- отаким 
i буде все твоє життя. Не встигнеш подiвувати, як уже й старiсть".

З Олегом поговорив мiй батько, сказав, що треба почекати, що зарано менi ще
про таке думати. Пiсля того мiй обранець виїхав на заробiтки, навiть не
попрощавшись, напевно, сприйняв це як зраду з мого боку...

Згадуючи тi днi, зiзнаюсь, я дуже страждала, плакала, звинувачувала рiдних,
себе, це ж бо перше кохання, його втрата дуже важко дається. Та попереду
була вступна кампанiя, тому якось непомiтно я поринула в науку, почала
брати позакласнi уроки, їздила в мiсто до репетитора, одне слово, поклала
чимало зусиль, аби вступити до iнституту, i менi це таки вдалось.

Перший курс пройшов весь у навчаннi. Треба було вивчити мiсто, розклад
занять, перезнайомитися з курсом, обжитись у гуртожитку. Цiлий рiк я
освоювала новий для себе вид дiяльностi -- студентство. I мене це захопило
так, що я геть забула про своє нездiйсненне замiжжя. Та й уваги хлопцiв не
бракувало, то ж не село, де всi всiх знають. Проте я не поспiшала робити
вибiр, аж доки наприкiнцi навчального року не потрапила на практику на одне
пiдприємство.

Вiд заможного пiшла сама

Колектив там був чудовий, усi веселi, хоч i рiзного вiку, мене
радо зустрiли, одразу кинулись допомагати в освоєннi професiї. Та
одного дня, коли в кабiнетi залишилась я сама, увiйшов один iз
керiвникiв вiддiлiв. Я ранiше його не бачила, але жiнки про нього
розповiдали, мовляв, завидний жених, гарний, добре заробляє,
душа компанiї, та ще й недавно розлучився. Я не знала, який вiн
на вигляд, але одразу впiзнала з розповiдей. Тодi в мене аж
усерединi щось затремтiло вiд погляду його чорних очей.

Ми про щось говорили, сама не знаю про що, але пам'ятаю, як виходячи, Iгор
Олексiйович кинув через плече: "Я ввечерi тебе вiдвезу додому". Колегам я
нiчого не розповiла, бiльшiсть iз них -- жiнки, краще було, щоб вони не
знали, менi ж iще з ними три мiсяцi працювати. Весь день думала про його
обiцянку, гадала, забуде, але, щойно я вийшла з примiщення, Iгор
Олексiйович вiдчинив передi мною дверцята авто. Дорогою розпитував про моє
життя, навчання, практику, смiявся з моїх недолугих питань. А приїхавши, я
одразу ж побiгла до подруги, постукала у вiкно зi словами: "Вгадай, хто
мене додому пiдвозив щойно?" Вона аж заклякла: "Сам?!" Людка також про
нього чула, вагома була персона в мiстi.

Якось непомiтно мiж нами зав'язалися стосунки. Спершу вiн кликав мене на
каву пiсля роботи, потiм запросив у ресторан (я вперше в життi була в
такому дорогому закладi), тодi ми поїхали з його друзями на пiкнiк. Мiж
нами була значна рiзниця у вiцi -- 22 роки. Для мене це виявилось
непереборним бар'єром, навiть через рiк я називала його по-батьковi й на
"ви". Смiшно тепер це згадувати. Проте саме ця рiзниця у вiцi нас
розлучила.

Ми мали рiзнi прагнення, нас цiкавили рiзнi речi, зрештою, на першому мiсцi
були його бажання, так вiн вирiшив. Але я була не проти, вiн був менi як
батько, вчив премудростей професiї, опiкувався, наче дитям, вiн багато для
мене зробив. Коли ж я сказала, що варто припинити стосунки, на його захист
стали його друзi. Вони переконували, що Iгор Олексiйович нiколи нi з ким не
був таким щасливим, що лише зi мною вiн влаштовує такi веселi виїзди на
природу, що вони всi стали дружною сiм'єю завдяки менi. Але я таки пiшла...
Шукати свого життя. I знайшла! Точнiше, вiн мене знайшов.

У 28 рокiв стала вдовою

Я стояла пiд дощем на зупинцi, а вiн пiдiйшов i став поряд, тримаючи надi
мною парасолю. "Приєднуйтесь, тут не так мокро й холодно", -- сказав Антон,
усмiхаючись.

Ми розмовляли дорогою, а коли вiн вийшов за мною, я спершу не повiрила, що
це i його зупинка. Виявилось, Антон жив недалеко вiд наших гуртожиткiв. Вiн
зачарував мене своєю усмiшкою, вiдкритiстю, позитивним ставленням до життя.
Всерединi було вiдчуття нового подиху, справжнього, на повнi груди. А коли
через мiсяць вiн запропонував одружитися, навiть не вагалась. "Так,
звiсно", -- мало не закричала я. Адже я вже давно вiдчувала, що хочу
створити свiй сiмейний затишок, дарувати комусь тепло, прокидатись заради
свого єдиного.

Мої батьки зрадiли новинi, мовляв, 26 рокiв, уже час замiж. Мама зiзналася,
що вони довго докоряли собi за ту заборону, боялись, що долю менi зламали.
Тож Антона прийняли як рiдного сина, мама йому так i сказала: "Я все життя
мрiяла мати двох дiтей, от доля менi й зробила такий подарунок".

Жили ми добре, навiть почали думати про дiтей. Але одного дня Антон
повернувся додому ранiше зi словами, що погано йому. Лiг на диван, нiби
заснув, а потiм прокинувся й застогнав: "Голова, Ксеню, голова вибухає". Я
викликала "швидку", та вони не встигли, сказали потiм, що то був масивний
iнсульт... Так я залишилась сама.

Два роки носила траур. Я кажу не так про чорний шалик, як про траур у моїй
душi. Не могла дихати, всмiхатись, їсти, не могла навiть зранку
прокидатися, бо поряд його не було. Я не бачила виходу, не знала, як далi
жити, я здалась i поволi вмирала. А тодi, у станi повного знесилення, мене
госпiталiзували. Сусiди викликали "швидку", побачивши мене непритомну на
сходах.

Десь через тиждень я почала сприймати реальнiсть i повертатися до життя,
увесь цей час коло мене звучав чоловiчий голос приємного тембру. Виявилось,
то був мiй лiкар, дiвчата в палатi казали, вiн мало не кожної години
навiдувався, навiть уночi заходив, коли був на чергуваннi. У лiкарнi я
провела два тижнi, мене виписали, але регулярно потрiбно було проходити
обстеження, тож доволi часто ми бачилися з лiкарем, Марко його звати. А
коли вiн востаннє заповняв мою картку, витягнув з кишенi два квитки в цирк:
"Складете менi товариство? Щось радостi раптово забракло, та й вам не
завадить посмiятись по-дитячому".

До того часу я вже чудово розумiла, що бiльше не можу обiйтись без його
опiки, уваги, що менi бракує його хриплого тембру й спокою, яким вiн
непомiтно мене огортав. Марко повернув мене до життя, навчив знову дихати й
радiти, а поки вiн мене рятував, я по вуха в нього закохалась. Знаєте, я ж
не вiрила, що ось так буває, коли не маєш сил, не хочеш, не знаєш, як жити,
i раптом тебе не просто витягують з того свiту, а роблять безмiр щасливою.
I так, вiн зробив менi пропозицiю.

Я тебе врятую, коханий!

Нарештi я наважилась розповiсти про Марка подругам i батькам, так i
хотiлось закричати про своє щастя на цiлий свiт. А батько, вислухавши мене,
раптом спитав: "Пам'ятаєш свого першого, за якого ти хотiла вийти? Вiн
помер в Iспанiї, нiхто не знає, через що, може, вбили... Вчора привезли в
цинковiй трунi"...

Не знаю, навiщо вiн про це розповiв, але, напевно, я мала дiзнатись. Ще
через якийсь час подзвонила Людка: "Ксенько, я зайшла на цвинтар до своїх.
Скажи, а ти знала, що Iгор Олексiйович помер? Рiк тому, стою бiля його
могили"...

Я б забула про все це, але саме в тi днi Марко отримав повiстку. Вiн
збирається в АТО, а вiйна є вiйна. Все може статися. I тут, мов пазли, в
моїй головi склалися всi цi подiї. Спочатку помер мiй чоловiк, потiм я
дiзналася про смерть того, в кого вперше в життi закохалась. I виявилося,
що на цьому свiтi вже немає ще одного важливого в моєму життi чоловiка.
Мабуть, я приношу нещастя, коло мене вмирають чоловiки...

I я втекла, сказавши лише, що йому буде краще без мене. Я не
хотiла всього пояснювати, чоловiки в таке не вiрять.

Марко, прости менi, я боюся за тебе, для мене немає нiчого
важливiшого за твоє життя! Я пiшла, щоб ти лишився живим. Коханий
мiй, я вiрю, що ти повернешся, що пройдеш крiзь це важке
випробування. Але менi не можна бути коло тебе, нехай смерть
знає, що ми не разом, тодi тебе не зачепить.

Навiки твоя, Ксенiя
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

16:20
Олександр Ярмола знімається у фільмі "Червоний. Без лінії фронту".
00:11
Відома співачка сфотографувалася серед декоративних пальм.
23:11
Відома телеведуча ніжно привітала чоловіка у соцмережі.
22:11
Український метал-фольк-гурт MOTANKA підписав контракт із австрійським лейблом Napalm Records.
21:11
Співачка похвалилася, що кілька днів тому їй вручили ключі від її власного офісу Амбасадора Відновлюваної Енергії у Боні.
17:10
Співачка ділиться фотографіями з особистого архіву.
16:40
Що найбільше дратує жінок одна в одній та яких правил дотримуватися, аби родинне життя не перетворилось на постійний конфлікт?
15:20
Знаменитості розповіли, чи вірять вони у забобони.
14:40
Відомий письменник розповів, де черпати оптимізм.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.