Сповідь. "Пробач, що хотiла тебе вбити"

Менi досi соромно, коли дивлюсь в очi свого восьмирiчного сина

...У 33 я народила третю дитину -- донечку Iванку. Пологи були
дуже складними. Народжувала десять годин у страшних муках. Коли
лiкарi тримали на руках мою дитинку, я навiть не мала сили
радiти. Перше, що спало на гадку, -- бiльше дiтей не хочу. А
акушер-гiнеколог, коли нас з Iванкою вже виписували, сказав:
"Ваше життя висiло на волосинi, вам, Оксано, дуже пощастило, що
все обiйшлось i ви зостались живi..." 

Пiсля цих слiв вирiшила остаточно -- все, нiяких дiтей!
Чоловiковi про своє рiшення я не казала. Добре пам'ятала його
слова, коли ми ще зустрiчалися. Андрiй говорив менi: "От 
одружимось i станемо щасливими багатодiтними батьками. У нас
буде п'ятеро дiтей. I це щонайменше".

Андрiй -- дуже побожний. Вiн нiколи не пропускав лiтургiй i казав, що дiти
-- то дар Божий. Я й не знала, як йому сказати, що бiльше дiтей у нас не
буде. Що останнi пологи -- це вже крапка. Щовечора я намагалась почати цю
розмову, уникала близькостi з чоловiком, не пiдпускала до себе, казала, що
ще не оговталась вiд пологiв. Так минув рiк. Чоловiк злосився, що постiйно
вiдмовляю йому. Якось ми дуже через це посварились i не розмовляли тиждень.
Тодi я придумала, як менi здавалось, гарний вихiд.

Як сьогоднi пам'ятаю, як я квапливо зранку збиралась до лiкаря. Взяла зi
собою грошi, бо йшла до приватного гiнеколога, щоб менi поставили спiраль.
Здавалось, все -- проблему розв'язано. З чоловiком стосунки налагодились.
Ми помирились у лiжку. Наше життя стало таким, як ранiше -- у щастi,
домашнiх клопотах. Пiдростала Iванка, старший син збирався вступати до
училища, а молодший вiд нього -- старанно вчився у школi. Та от Андрiй
заговорив знову про дiтей. Казав, що хоче ще синочка. Щоб були три богатирi
у нашiй сiм'ї. Я промовчала. Знала ж, що не завагiтнiю, то й не
хвилювалась.

А от чоловiк непокоївся -- вiн не раз питав мене, чому ж я нiяк не
завагiтнiю, адже ми стараємось для цього. Так, Андрiй старався дуже, а от
я...

Так минуло п'ять рокiв. Хоч менi було 38, та чоловiк раз у раз заводив мову
про сина. Врештi запропонував пiти до лiкаря. Хотiв з'ясувати, чому я нiяк
не завагiтнiю? Ця пропозицiя мене збентежила. Як iти до лiкаря? Тодi ж вiн
дiзнається, що я поставила спiраль! Вiн же мене покине, не зрозумiє! Але й
тут я знайшла вихiд. У полiклiнiцi в гiнекологiчному вiддiленнi працювала
сестра моєї доброї подруги. До неї я звернулася по допомогу й обiцяла щедро
вiддячити. Чоловiковi сказала, що менi термiново потрiбнi грошi, що мама
просила позичити їй.

Андрiй нiколи не шкодував для мене нiчого i дав 1500 гривень. Моя совiсть
наче вмерла -- я спокiйно взяла грошi, занесла гiнекологу, яка, згiдно з
моїм планом, мала сказати Андрiєвi, що дiтей я мати вже не можу. Що це
такий наслiдок останнiх пологiв. Вона мала змовчати про те, що я поставила
спiраль. До слова, уже другу.

Бог послухав чоловiка, не мене

Все сталось, як я хотiла. Лiкарка свою роль зiграла чудово -- з похмурим
виглядом повiдомила нам новину, що дiтей в нас не буде. Я була щаслива! А
Андрiй, коли почув слова лiкаря, змiнився на обличчi, став сам не свiй. У
нього на очах з'явились сльози...

У коридорах полiклiнiки вiн обiйняв мене мiцно-мiцно i сказав: "Не
хвилюйся, Оксано, все в Божих руках. Я молитимусь i Господь подарує нам
дитину. Головне, аби ми двоє цього хотiли". I тут я вже не витримала.
Вирвалась з обiймiв i крикнула в обличчя: "А ти не подумав, що я вже не
хочу тих дiтей, що менi їх важко народжувати! Та й за якi грошi їх
годувати?! Ти взагалi про мене подумав?"

Чоловiк промовчав. Образився. Ми пiшли додому нарiзно -- я дорогою зайшла
на келих вина, а вiн -- на вечiрню до церкви. Коли я повернулась у нашу
квартиру напiдпитку, вiн не сказав нi слова. Ми спали у рiзних кiмнатах --
я в спальнi, а вiн -- у вiтальнi. Так тривало кiлька днiв. А тодi Андрiй
пiдiйшов та попросив вибачення... За те, що не зрозумiв, що не пiдтримав.
Вiн говорив щиро, бо вiдчув провину. А в мене тодi стиснулось серце. Стало
боляче, що так жорстоко збрехала коханiй людинi, що зробила його винним,
хоч сама ще дужче провинилась перед ним. Ми помирились, але вiдтодi
дивитись йому в очi я вже не могла.

А восени, коли готувалась святкувати свiй 39-й день народження, зауважила,
що в мене затримка. Я була певна, що завагiтнiти не могла, бо ж спiраль.
Але щось не давало менi спокою. Я зробила тест -- одна смужечка. Минув ще
тиждень, а затримка тривала. Я заспокоювала себе, що у мене вже такий вiк i
що, можливо, це просто якийсь збiй. Але якось подумала: а якщо й справдi
чоловiк в Бога вимолив дитину?! Стало страшно, i я пiшла до того
гiнеколога, який ставив менi спiраль. Лiкар зробив УЗД. В очi не дивився --
хiба на "телевiзор" -- i мовчав. А потiм сказав, що я вагiтна. Коли почула
цi слова, то розплакалсь. З горя.

"Андрiй таки вимолив у Бога дитину. Чому Господь почув його молитви, а мої
-- нi?" -- подумала я. Гiнеколог, який, мабуть, не любив жiночих ридань,
сказав менi холодно: "Зроблю аборт. Безплатно. Не плач вже стiльки. Восьмий
тиждень -- термiн дозволяє".

Мої очi спухли вiд слiз. Андрiй не знав, що зi мною. Говорити з ним я
просто не могла. Iванка постiйно питала: "Мамо, ти що, плачеш?" Я
вiдмовчувалась. I Микола, старший син, помiтивши мiй поганий настрiй,
допитувався, що зi мною. "Я вже дорослий, мамо, ти менi можеш все
розповiсти", -- казав тодi Микола.

А як, як розповiсти, що у мене пiд грудьми забилось чиєсь серце, що я
вагiтна, що татовi молитви Бог почув? А я так хотiла, щоб Господевi вуха на
цi чоловiковi благання були закритi. Я зненавидiла тодi своє лоно i нове
життя в ньому. Та ненависть знову привела мене до бару -- я пила гаряче
вино, горiлку, заливалась коньяком. Хотiла втопити своє горе, а ще бажала,
аби стався викидень. Та дитина трималась мене, не вмирала, не виходила з
мене передчасно, i я вирiшила -- зроблю аборт. Ще й безплатно. А чоловiковi
-- нi слова.

Не зможу вбити. Не зможу

День, коли я прийняла це рiшення, добре пам'ятаю. То була недiля. Чоловiк з
дiтьми пiшов до церкви. А я залишилась вдома. Та й нечасто я з рiдними на
служби ходила. Менi було не до Бога. На понедiлок уже призначена операцiя
-- легка, безболiсна. Менi зроблять анастезiю, а потiм кiлька хвилин -- i
все. I бiльше не завагiтнiю -- навiть без спiралi.

Той понедiлковий ранок був дуже неспокiйний. Я сновигала по хатi, повiльно
збираючись до лiкаря. А мої синочки та донечка, якi вирiшили пiдбадьорити
маму, щоб "бiльше не плакала", подарували менi малюнок. На невеликому
аркушi паперу намалювали п'ятьох людей -- я, Андрiй, який тримає мене за
руку, та вони -- дiтки, якi тримають по квiточцi у руках. А внизу напис:
"Любимо нашу маму". "Любiть!" -- якось так байдуже подумала я, поцiлувала
кожного i вийшла з дому.

До операцiї ще три години. Я не квапилася, вирiшила не сiдати на маршрутку,
а перейтись пiшки. Минала будинки, магазини, кафе, кiоски з яскравими
журналами. Дiйшла до церкви Вознесiння, у яку щотижня ходить мiй чоловiк.
Почула, що там спiвають якийсь молебень i зайшла -- якесь дивне бажання
мене затягло в мури того храму. На колiна я не стала. Не перехрестилась.
Пiдперлась бiля стiни мовчки. Навiть думок у головi -- жодної.

..."З моменту їхнього зачаття захисти усiх невинних ненароджених дiтей,
серця яких починають битися на ранньому етапi вагiтностi i якi можуть
служити Тобi впродовж земного життя i можуть хвалити й любити Тебе у всiй
вiчностi. Дай їхнiм матерям можливiсть принести цих дiтей у свiт", --
почула я молитву.

Оглянулась. У храмi -- самi жiнки. Тут правлять молебень за ненароджених
дiтей, за вбитих своїми матерями дiтей. Вбитих -- чiтко прозвучало у моїх
думках. Я впала на колiна, сльози почали котитись горохом. Менi хотiлось
бити поклони до землi i ридати. Жiнки, якi тримали у руках вервицi, стали
оглядатись. Та менi було байдуже. Я вже нiчого не бачила i не чула, крiм
тих слiв у молитвi. "Це ж восьмий тиждень, тодi дитинка уже починає
рухатись, -- згадала я. -- Вона вже рухається у моєму лонi. О Боже, що ж
менi робити? Не хочу вбивати, але народжувати страшно. Боюсь, що сама не
виживу вже..."

Я не помiтила, як церква спорожнiла. Наче закам'янiла, стояла на колiнах,
не рухалась. Почула, що хтось торкнувся мого плеча. "Вам погано? -- спитав
священик. -- Слава Iсусу Христу". Я промовила: "Хочу сповiдатись". Це
вперше я вiдчула потребу в сповiдi за останнi вiсiм рокiв.

Я розповiла священику все -- про те, що вагiтна, про те, що не хочу дiтей
бiльше, про те, як здурила чоловiка, що поставила спiраль. Той старенький
отець не був дуже красномовним. Вiн сказав, що менi треба ще сповiдатиcь,
що вiдпусту не дає. А тодi промовив: "Жiнко, все в Божих руках. Чоловiк
вимолив тобi дитину. То й за щасливi пологи помолиться. Ти вiр -- i
станеться неможливе".

До гiнеколога я тодi не пiшла. Вирiшила подумати. Сiла за комп'ютер, почала
шукати в iнтернетi все про аборти та про спiраль. На клавiатуру почали
капати сльози. "Спiраль викликає викидень", -- прочитала я. Скiлькох дiтей
я вже позбулась? А оце немовлятко так "вчепилось" у мене, вибороло собi
життя. "Нi -- не зможу його вбити. Не зможу". Я видихнула. Чекала чоловiка,
який мав повернутись з роботи.

..."Я вагiтна",  -- сказала йому першi слова правди за останнi шiсть рокiв.
Андрiй сяяв вiд радостi, але cпитав, чи радiю я. "Не можу ще зрозумiти, що
я вiдчуваю -- радiсть чи страх, але дитину я народжуватиму. Дай Боже
виносити її".

Вiдтодi щонедiлi ми молились за здоровєя нашого немовлятка, за щасливi
пологи, наймали служби Божi у рiзних церквах. Чоловiк їздив на прощi. А у
травнi посеред ночi у мене почались перейми. На душi був спокiй. Мене
забрала "швидка". Народила я сама, без кесаревого розтину, з болями, але з
болями радостi. А сина нашого назвали Олегом, бо той священик, який мене
тодi сповiдав, так звався.

Нашому синовi уже восьмий рiк. Вiн дуже кмiтливий. Каже, що хоче стати
лiкарем, щоб рятувати людське життя.

Оксана, м. Хмельницький
 

Читайте також:

Правда життя

Відома співачка потішила шанувальників новою світлиною.
На знімку, який артистка опублікувала у соціальній мережі Instagram, вона позує у чорній велюровій...
Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...

Новини

16:41
Чимало шанувальників голлівудської акторки уже прогнозують їй "Оскар".
14:50
36-річний американець Майкл Корніят - герой спецпроекту газети Експрес. Він погодився пожити кілька днів, як справжній український селянин.
13:30
Народний артист каже, що їм потрібно заборонити в'їзд на територію України.
12:00
Оля Цибульська вважає, що це можна робити тільки тоді, коли ніхто не бачить
10:44
Працівниця дитячого садка на дозвіллі зняла кліп на реп-пісню про рибок і прославилася в Мережі
21:00
Простий, оригiнальний та водночас ситний салат iз сезонними овочами, який можна взяти з собою на робочий ланч.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.