Інтимне. Усі мої гріхи -- через любов

Я почав писати це, аби покаятися. Але, мабуть, ви скажете, що все це мало схоже на каяття.

Я живу в маленькому містечку, де всі всіх знають. Моя репутація --
ідеальна. Веду успішний бізнес, дбаю про родину, і не лише про власну
дружину з доньками, але й про братову вдову та її синів. Щонеділі ми
ходимо до церкви, жертвуємо на храм, на сиріт та калік. Мені
усміхаються і з повагою протягують руку для привітання. Та ніхто з
них не уявляє, що я живу в суцільному гріху.

Я не можу про це навіть на сповіді розповісти -- бо ж, як відомо, і
стіни мають вуха. А я не хочу нікому завдавати болю!

Та, мабуть, недаремно кажуть, що добрими намірами вистелена дорога у
пекло. Саме щирим співчуттям та бажанням допомогти я загнав себе у цю
безвихідь. 

Я пам"ятаю

Прости мене, брате. Ти завжди був для мене найважливішою людиною у
житті -- тебе, на п"ять років старшого, я любив більше, ніж маму і
тата. Завжди на тебе рівнявся, хотів бути, як ти. У тебе успіхи в
футболі -- і я у секцію записуюсь. Ти на скрипці граєш -- і я вчуся.
Ти золоту медаль за школу отримав -- і я засідаю за підручники. 

Ти був завжди моїм найкращим другом. Я пам"ятаю, як ти катав мене на
велосипеді, посадивши на раму. Як робив мені повітряних зміїв, як ми
разом майстрували модельки кораблів, як ти захищав мене від буйних
однокласників. Як відпоював кавою, коли я вперше випив горілки. Як
розраджував, коли вперше закохався. 

Ми завжди і всюди були разом. Пам"ятаю, як тиждень ховали по кімнатах
від батьків нашого Рекса -- бо мали надію умовити їх взяти додому
песика. І таки вмовили! Пам"ятаю, як писали бізнес-план нашої спільної
справи. Як відкрили наш перший магазин. Як разом влаштували весілля --
ти повів під вінець Віту, а я Настю... Батьківський дім збагатився
тоді на дві сім"ї. Твоя була ліва половина дому, моя -- права. Один
ключ відмикав і твої, і мої двері. Гарно ми жили тоді, правда ж,
братіку?

Тільки одне не вдалося нам синхронно. Моя Настя завагітніла,
подарувала мені двох донечок. А у вас із Вітою нікого не було.

Страшний діагноз

Я пам"ятаю той день, коли братова хвороба перестала ховатися. Ми з
друзями грали у футбол на галявині. Він, як завжди, узяв на себе
найвідповідальнішу місію -- захист ворот. Іванові вдався дуже сильний
удар, брат відбив м"яч плечем і раптом зойкнув нелюдським голосом. А
потім на місці удару кривавою величезною плямою розплилася гематома.

Було літо, спека, а він постійно застуджувався і температурив.
Дільнича лікарка мацала лімфовузли й виписувала антибіотики від ангіни
та грипу. У брата все боліло. Кінцівки, внутрішні органи, навіть очі.
Я не міг цього витримати, посадив у машину і повіз до діагностичного
центру, в область.

За кілька тижнів лікарі підтвердили попередній: гострий лейкоз. Із
космічною швидкістю братова кров засмічувалося непотребом. Якщо не
лікувати, впродовж року поховаємо, лякали нас. Та якщо лікувати,
виживають 80-90%, ця хвороба не така й страшна, -- заспокоювали. --
Усе буде добре.

Ми не шкодували грошей. Хіміотерапія, потужні дози ліків спершу дали
результат. Вдалося досягти ремісії, закріпити її. Два роки ковтати
таблетки? Запросто! Найважливіше, що у нас лишалася надія на повне
одужання.

Недовго лишалася. За кілька місяців стався рецидив. І знову "хімія",
знову довгі дні у лікарні. Брат так мучився! Я був готовий на все. Уже
оформлював документи на продаж бізнесу, батьківсько хати -- хотів
повезти Миколу на лікування за кордон. Сказали б продати нирку, аби
зібрати гроші -- навіть не задумався б. Віддати свій кістковий мозок
для трансплантації -- прошу! Тільки така операція, казали медики,
могла його врятувати. Але він уже був надто слабкий, ніхто нічого не
міг нам гарантувати. Нічого, окрім боротьби.

Останнє прохання

Одного вечора я прийшов до брата і побачив сльози у нього на очах. У
серці защеміло -- він ніколи не плакав ні від болю, ні з жалю до себе.
Тільки іноді -- від зворушення, розчулення. Востаннє то було на
хрестинах моєї доньки.

"Де болить?" -- тихо спитав я. "Отут, -- показав на серце. -- Знаєш, я
вже змирився, що скоро помру. Та не можу змиритися з тим, що ніколи не
матиму дітей, не побачу очі свого сина, не візьму його за руку".

Мені захотілося крикнути, вдарити його. Навіщо такі болючі слова? Я
втупив погляд в обдерту лікарняну стіну. Там повзала муха, велика,
жирна, зеленкувата. Їй розплодитися -- справа кількох днів. Людям же
набагато складніше...

Братові слова запали мені глибоко в душу. І Віті, його дружині --
також. 

Бо якось, в один із особливо поганих днів, вона прийшла до мене з
пропозицією. "Хочу народити Миколі сина, поможи мені, -- попросила
братова жінка. -- Він безплідний після "хімії". Та й досі нам не
вдавалося зачати дитину. А якщо народжу від тебе -- ніхто не
дізнається. То ж буде ваша кров. І ніхто не скаже, що син на батька не
схожий -- ви з Миколою такі подібні!"

Тоді я нічого їй не сказав. Занімів від несподіванки. А вона побіліла
вся, похилила голову і втекла у свою половину хати. Кілька тижнів я
долав шок. І коли лікар сказав, що більше року брат не протягне, таки
наважився. Наважився здійснити його заповітне, останнє бажання.

Віта завагітніла швидко -- нам знадобилося лише два "сеанси"
взаємодопомоги. І народила одразу двох малюків! Медики дивувалися:
шансів на зачаття майже не було. А тут такі красені з"явилися! Брат
попросив мене стати хресним його синам, опікуном після смерті. Хіба я
міг відмовити? Дивився на них, палав від сорому і водночас тішився.
Останній місяць життя Микола так синами нарадівся! На жаль, це не дало
йому сил одужати...

На похорони мого брата прийшло півмістечка. Люди втирали сльози,
перешіптувалися: таким молодим помер! Ще й тридцяти не було. Добре,
хоч дітки залишилися. А з таким хресним вони не пропадуть.

 Час лікує

Не пропали. Ми всі поволі звикали жити без Миколи. Звичайно, це було
непросто -- все в домі нагадувало про нього. І на горищі, і в сараї.
То поламаний велосипед знайду, то подертого повітряного змія, то
собачий ошийник -- і плачу, плачу потай, щоб ніхто не бачив. Брата
не стало -- а мені наче півдуші вийняли. Краще б ногу відітнули!

Якось почув, що у Вітиній половині дому б"ється посуд. Забіг -- а вона
там тарілки та чашки товче. Мовляв, не може з них їсти, бо це сервіз,
подарований їм із Миколою на весілля. Я її ледь заспокоїв. Пригорнув,
обійняв, гладив коси. "Все мине, час лікує", -- шепотів їй.

Віта не могла працювати -- треба було двох малюків глядіти. Тож я
старався трудитись так, щоб усім нам на життя вистачало. Крутився, як
білка в колесі. Втомлювався, наче кінь після оранки. Тепер уже звик.
Беруся за лямку -- і тягну, тягну. Мушу! 

Мені й досі незвична ця думка. У мене не двоє, як у паспорті записано,
а четверо дітей. Дві доньки, два сина. Правда, Миколайовичі кличуть
мене тільки "дядьком". Та я люблю їх не менше, аніж донечок. Різниця
у них -- лише кілька років. І ми всюди ходимо та їздимо разом --
розважатися, відпочивати. Однією великою і дружною родиною.

Дві душі без половинок

От тільки є у цій зразковій родині ще один великий гріх. Убивчий
секрет. 

Я не можу сказати, що Віта мене спокусила. Ні. Це просто дві душі, у
яких смерть відітнула по половині, потягнулися одна до одної. Дружина
не могла зрозуміти, як сильно мені бракує Миколи. Тільки Віта, яка теж
втратила найдорожче. 

Спершу ми тільки розмовляли. Ділилися спогадами. Я водив її місцями,
де ми з Миколою бешкетували у дитинстві. Показував їй наші фотографії,
зошити, наші поламані іграшки. І коли ми були разом, брат наче оживав
та обіймав нас за плечі своїми сильними руками.

Горе дуже нас зблизило. І ми прогавили момент, коли це втішання
переросло у щось більше. У почуття, яке зв"язало нас дуже міцно. 

Ми не поводимось, як одержимі одне одним коханці, не шукаємо зустрічі
поглядами, доторками, я не бігаю вночі на її половину, до її ліжка. Ми
дуже обережні та стримані. 

Нас дуже тягне одне до одного -- та ніхто не хоче завдавати болю
рідним. Нехай хлопці ростуть Миколиними синами. Турботу і ласку я їм
забезпечу. А татком нехай називають того незнайомого чоловіка з
фотографії.

Знаєте, відколи ми з Вітою зблизилися, нам здається, що Микола
продовжив жити у нас. Дивиться на дітей нашими очима, підкидає до неба нашими
руками...

Якби йшлося тільки про тілесну хіть -- я б давно знайшов у собі
мужність усе припинити, поставити крапку, забути. А це любов,
справжня. І я не можу відмовити Віті у підтримці та взаємності -- адже
не уявляю життя без неї та хлопців. Але при цьому свою дружину та
донечок я люблю не менше! І якби мені довелося обирати -- Віта чи
Настя, я б не зміг розірвати себе на частинки. Може, по-різному,
але люблю -- обох. 

Щодня у пеклі

Тож так ми і живемо, усі разом. Двері до Вітиної половини хати --
наліво, до Настиної -- направо. Були б ми мусульманами, у яких дві
дружини -- норма, нічого б навіть приховувати не довелося. Але я --
християнин. І тому кожен день пече мене усвідомлення того, що ми
живемо у гріху. Але тут куди крок не ступи -- всюди гріх. Як не вчини.
Я заплутався.

Я почав писати це, аби покаятися. Але, мабуть, ви скажете, що
все це мало схоже на каяття. Швидше -- на пошук виправдання своїм
діям, своїм вчинкам. Порушеній заповіді "Не чужолож", і всій цій
брехні, з якої годі виплутатися. Та повірте -- я не виправдовуюся. Я й
далі щиро хочу зробити все, аби було добре людям, які залежать від
мене, за яких я узяв обов"язок дбати.

А що б ви зробили на моєму місці? Підірвали відвертим зізнанням усю
родину, все місто? Змусили б страждати Настю, Віту, дітей, змусили б
їх терпіти осуд, бути мішенню для чужого злослів"я? Нехай краще мої
вуста залишаться німими. Лиш би діти здорові та щасливі росли...

Горіти мені у пеклі.

Грішник

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

12:00
Телеведуча поділилася новим знімком у соціальній мережі і зауважила, що материнство не повинно заважати жінці бути собою.
11:00
Дмитро Черкасов опублікував нове фото своєї коханої, але знову без обличчя.
10:00
Відома за проектом "Зважені і щасливі" тренерка Аніта Луценко радить, як правило взятися до оздоровчих пробіжок.
09:31
Чудовий напій для спекотного літа!
21:59
Нарешті спека! Час їхати на море, озеро чи річку - або ж просто до басейну чи на гарну галявину. Яку сумку взяти з собою? У дизайнерів є безліч варіантів!
20:59
Відома співачка похвалилася ідеальною фігурою і поділилась вправами, які допомогли їй цього досягти.
19:59
Пiдхопити таку проблему можна, всього лиш скориставшись чужим гребiнцем чи надягнувши головний убiр iншої людини, котра має лупу.
18:59
Майлі Сайрус поділилася в соцмережі дуже провокаційною фотографією.
17:26
Попри закиди у надмірній вазі, Мерайя Кері не збирається відмовлятись від улюбленого стилю сценічного вбрання. Вона й надалі виступає у прозорих сукнях, розшитих блискітками.
16:05
Однак гігієна та краса при відсутності побутових зручностей мають певні особливості.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.