Інтимне. Мiж нами сталося те, що не повинно було статися...

Жодного разу в житті я не кохала, не мала нормальної сім'ї, а кожній жінці цього найбільше хочеться...

По закiнченнi школи я не вступила до iнституту, та в село не повернулася.
Лишилася у мiстi, пiшла працювати на завод. Думала, вступлю наступного
року. Та судився менi iнший вуз, який у народi жартома називають "вийти
успiшно замiж". Хоча яке там "успiшно"!

Я винайняла квартиру у професора, який "здав" менi її разом зi своїм
немiчним батьком. Я повинна була його доглядати i за це могла жити не
платячи. Старого треба було мити, переодягати, прати бiлизну, годувати,
читати йому газети, а в погожi днi вивозити в iнвалiдному вiзку на
прогулянку. Важко було, але я не боялась працi.

Якось до дiда навiдася внук. Вiн дуже менi допомiг, бо то непросто --
долати вiзком схiдцi. "Як же ти сама даєш цьому раду? -- дивувався хлопець.
Мабуть, я сподобалась Андрiєвi, бо став вiн навiдуватися до дiда майже
щодня. Але я не плекала iлюзiй -- вiн професорський синок, вчиться на
юридичному факультетi, а я хто?

Коли в дiда загострилася хвороба, хлопець залишився ночувати. Принiс касету
з хорошою музикою, чи не хочу послухати? Та музика, я її нiколи не
забуду... То були "Пори року" Вiвальдi. Ми всiлися на диван, вiн увiмкнув
магнiтофон, i скрипка почала виводити свою сольну партiю. Далi я й не
пам'ятаю, як мiж нами сталося те, що не повинно було статися...

А коли за кілька місяців прийшла до Андрія зі звісткою про
вагітність, він ошелешив мене: "Позбудься дитини. І не думай
повідомити про це мого батька, бо він тебе вижене. Чи ти
сподіваєшся, що я одружуся з тобою?"

Проте його батько якимсь чином сам про все дiзнався. Одного разу
майстер сказав, що на прохідній мене чекає чоловік.
Андрій! З якою надією я бігла... Та це прийшов до мене
професор. Побачивши мій живіт, лише сказав: "Ов-ва!" А наступного
дня мене чекала під заводом пані професорова. Спитала, який
термін. А тоді запропонувала таку гидку оборудку, що мене й досі
трясе, коли згадую.

Андрій одружиться зі мною, щоб професорський онук народився на
світ законно, а через рік ми розлучимося, і дитину я повинна
залишити їм. Бо що я, селючка, можу їй дати? У мене ні житла, ні
професії, ні нормальної роботи, ні освіти. Вони навіть судитися
готові за онука i, щоб я не сумнівалася, виграють суд, бо
радянська держава насамперед виходить з інтересів дитини.

У моїй душі здiйнялася така буря, але я раптом подумала: "Ага, ви
так зі мною, то й я з вами буду не ліпшою"! Добре, кажу, нехай
буде так, як ви кажете.

Дружина-утiкачка

Ми розписалися. Звичайно, я сподівалася, що, живучи разом, ми з
Андрiєм притремося одне до одного, звикнемо. Але чоловік почав
зникати вечорами з дому, приходив пізно й досить часто
напідпитку. Мої докори він обірвав дуже грубо: "Яке ти маєш право
мені вказувати?! Хто ти така? Добре знаєш, на яких умовах я з
тобою одружився. Ото дякуй і сиди тихо!"

На восьмому місяці вагiтностi я поїхала до батьків -- татові було
50 років. Але свекруха попередила: "Надумаєш утекти, то ми тебе
з-під землі дістанемо. I матимемо більше шансів відсудити
дитину". Я розповіла батькам, на яких умовах вийшла заміж.
І наступного дня тато відвіз мене потягом аж до Калінінграда, до
свого двоюрідного брата. Там мене точно ніхто не шукатиме.

Батьки писали, що пані професорова таку бучу здійняла: пропала невістка! 
Приїздили в село з обласної міліції, розпитували, де я можу бути, та батьки вдали, що самі дуже стривожені й нічого не знають.

Коли народилася донечка, боятися почала ще більше, бо вже
розуміла, кого можу втратити. Було б добре вийти заміж і змінити
прізвище, тоді нехай би пошукали... Та я не мала розлучення. Мама
якось писала, що до них приїжджав Андрій, просив сказати, де я, бо
хоче одружитися з iншою жiнкою, а для цього йому треба зі мною
розлучитися. А що я могла зробити? Дати йому нотаріально
завірений документ, що не проти? За печаткою на якому мене тут же
знайши б? Нi, я боялася втратити доньку.

Звичайно, чоловіки на моєму шляху були. Та за радянських часів
цивiльний шлюб не вітали, і я не хотіла, щоб менi тицяли
пальцем услiд. Жила для Юленьки. Як не важко було, та я все ж 
закінчила заочно університет, мала в Калінінграді хорошу
роботу, а згодом і державну квартиру отримала. Все у мене складалося
добре. За винятком одного -- жодного разу в житті я не кохала, не
мала нормальної сім'ї, а кожній жінці цього найбільше хочеться.

Ми ледь впiзнали одне одного

Мені вже було 34 роки, коли я наважилась розставити всi крапки
над "i". Нарешті зрозуміла, що нічого мені професорська родина
вже не зробить. Тепер мiцно стою на ногах, дочка майже
повнолітня, я ж її у вiсiмнадцять народила.

Приїхала до Львова, зателефонувала Андрієві, сказала, що готова
дати йому письмову згоду на розлучення. Ми зустрілися в
ресторанчику на площі Ринок i не впізнали одне одного. Я все
шукала поглядом того стрункого, симпатичного, самовпевненого
юнака, якого знала 17 років тому. А він, напевно, виглядав
просту, затуркану сільську дівчину, що могла втратити голову
лише від хорошої музики. Але ми змiнилися...

Андрій розповiв, що дідусь давно помер, а два роки тому не стало й
батька. Мати хворіє, та він пішов від неї у дідову квартиру й
тепер живе сам. Сім'ї не має, бо матері не подобався жоден його
вибір. Так життя й пролетiло повз... Спитав про доньку. Я вийняла
iз сумки пачку Юлиних фотографій, на яких вона в різному віці,
спеціально для нього підбирала. Помітила, як затремтіли його
пальці, коли взяв знімки до рук. Довго мовчки розглядав і
нарешті вимовив: "На мене схожа, правда? Я хочу її побачити!"

Я чекала цього. І готувалася сказати "ні". Не тому, щоб
вiдiмстити за всі пережиті поневіряння, просто для дитини, котра 
росте без батька, вигадують про нього якусь легенду. За моєю,
він пропав безвісти на афганській війні. А тепер я повинна сказати
доньці, що її батько знайшовся, повернувся з війни? Пізно -- вона
надто доросла, аби проковтнути таку брехню.

-- Чому ти мовчиш? Я маю право побачити дочку! Як і моя мати
-- свою єдину внучку!

-- Про яке право ти говориш? Хто вимагав від мене позбутися
дитини? -- не хотіла дорікати, та його нахрапистий тон
роздратував. Якби попросив, а то вимагає! Я пiдвелася й пішла до
виходу, лишивши фотографії йому -- нехай покаже матері.

Наступного дня Андрій із матір'ю та адвокатом приїхали
до нас у село. Юля була на річці, тож я встигла їх попередити:
скажете, хто ви, то я все дочці розповім, і ви ніколи її більше не
побачите. Адвокат залагодив формальності з нашим з Андрієм
розлученням, дав мені попідписувати вже фактично готові документи
й поїхав, а між нами зависло мовчання. Моя мама все
метушилася, не знала, що їй робити -- пригощати непроханих гостей
чи нi, бо тут їм ніхто не радий?

Коли прийшла Юля, Андрій та свекруха аж поїдали її поглядом і
накинулися на дівчину з такою зливою запитань, що вона здивовано
глянула на мене, мовляв, що це за такі надокучливі знайомі в
тебе, мамо, й вибачившись, пішла у свою кімнату. Гостям нічого не
зосталося, як відкланятися. Я попросила Юлю провести їх
на автобусну зупинку, й Андрій вдячно глянув на мене.

У нас народився ще й син!

А далі... ви просто не повірите! Андрій став приїжджати до нас кожного дня.
І я помітила, що не лише заради доньки. Сказала йому, що то
намарно, між нами ніколи нічого не буде. Та недарма ж кажуть:
ніколи не кажи ніколи. В останній перед від'їздом день він
освідчився мені, вибачившись, що так скоро, просто вже нема
часу, бо завтра ми їдемо. А насправді, нескоро, бо
він давно зрозумів, що така жінка, як я, -- подарунок долі, а
він його не прийняв, бо був замолодий. Якби я не втекла, у нас ще
тоді все могло б вийти...

Я відповіла, що спочатку нам треба розлучитися. Щоб поставити
крапку на тому, що було зроблено колись неправильно. А далі
побачимо. Якщо складеться, почнемо нові стосунки, яких не мали в
юності. Щоб були кохання і побачення, повага i прощення. І в нас
усе почало налагоджуватися. Згодом я розрахувалася з роботи,
знайшла квартирантів, бо продавати квартиру не поспішала (а
раптом у нас з Андрієм усе ж нічого не вийде?), і повернулася
до Львова.

Та в нас вийшло! Я розповіла доньці про її батька, хоча й не всю
правду. А свекруха, не повірите, навіть запропонувала нам оселитися у 
професорській квартирі, а вона переїде в синову. Та
ми не погодилися, бо мені то здавалося якоюсь провокацією. Коли
з Андрієм чекали другу дитину, свекруха важко захворіла.
Перед смертю вона сказала мені: "Прости за все, що тобі
зробила. Бо я вже покарана -- не бачила, як росла перша онучка і
не побачу онука".

Після її смерті я продала квартиру, Андрій свою та  мамину, і ми купили просторий дім під Львовом. І зажили дружно та щасливо. Недавно наша Юля вийшла заміж, переїхала до Києва. Тож ми лишилися втрьох -- Андрій, наш 12-річний син
Максим і я. Чоловік має приватну юридичну практику. А я доглядаю
дім, займаюся природним ландшафтом у власному дворі, вирощую на
грядках полуниці й помідори та малюю акварелі з натури.

І не хочу нарiкати на долю. Сталося те, що сталося. Скажете,
шкода 17 змарнованих років життя? Іноді за щастя треба аж так
дорого заплатити. Я не раз собі думаю: скільки жінок на світі
життя проживають, так і не пізнавши кохання. А я вже 13 років ним
напитися не можу. А якби ми всього того не пережили, то хто знає, чи були
б щасливі.

Марта Володимирівна, м. Львів 
 

 

Читайте також:

Правда життя

Пережите вже несила тримати в собi. Я кожного дня розмiрковую про те, що сталося. Думаю, треба було б вчинити iнакше...
Менi 28 рокiв, усе своє життя прожила у Тернополi. Лише два роки тому переїхала до Києва. Думала,...
Вiдстань роздiляє рiдних людей, забирає сiмейнi цiнностi, руйнує сiм'ї. На жаль, я пiзно це зрозумiла.
Заради рiдних я б гори звернула  За кордон поїхати мене змусили злиднi. Чоловiк-алкоголiк,...

Новини

21:01
Пережите вже несила тримати в собi. Я кожного дня розмiрковую про те, що сталося. Думаю, треба було б вчинити iнакше...
20:01
Гвен Стефані повела синів ...до однієї із церков Лос-Анджелеса недільного ранку.
19:02
Співачка виставила в соцмережу грайливе фото.
18:01
Висновок науковці Університету штату Вісконсін (США) зробили після дослідження за участю 719 застуджених пацієнтів віком від 12 до 80 років.
17:02
Відома модель і телеведуча поділилася унікальною фотографією з архіву.
16:01
Секретами, якою повинна бути жінка, яку чоловік захоче "закрутити, облизати, забрати і не відпускати ніколи", телеведуча і рестораторка поділилася у соцмережі.
15:14
Співачка позувала посеред "моря" червоних троянд.
14:58
Шкiльне навантаження робить дiтей дратiвливими, нервовими, втомленими. Пiдвищена втомлюванiсть, слабкiсть, дратiвливiсть можуть бути наслiдками дефiциту вiтамiнiв В1, В2, В12, РР; хворобливiсть -- вiтамiнiв С та А, безсоння -- вiтамiнiв В6 i РР.
13:39
Чому одружені свідомо відмовляються від любощiв? І що робити тому, кому "половинка" відмовляє в близькості? Про розказує психолог Юлія КОРОЦІНСЬКА.
12:26
Ірина Горова занурила восьмирічного Андрійка під воду.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.