Інтимне. Я майже не відчула болю -- тільки жах

Двоє хлопців уже кілька років закохані у мене. А я ніяк не можу вибрати, із ким бути

Із Левком ми познайомилися на фонтані. Я сиділа і розглядала перехожих,
чекала на подругу. Він фотографував найцікавіші обличчя. Зіткнулися
ліктями, розсміялися. До ночі гуляли удвох по місту.

Ну, ви знаєте, як це буває -- наче тисячу років знайомі. Наче росли разом і
сплелися гіллям, він речення починає, я продовжую, сперечаємося жартома,
дражнимося одне з одного. Закоханість була легка і п"янка, як розведене
солодкою газировкою вино.

Так ми гуляли цілий липень. А потім домовилися поїхати в Карпати.
Накупили провізії, спакували наплечники, сіли в електричку. Цілий день
дерлися на якусь гору. Вже сутеніло, коли ставили намети. Присусідилися до
якихось серйозних хлопців -- іншого нормального місця не знайшли. Ті
побурчали, але згодилися. Навіть допомогли нам, недосвіченим, правильно
вогнище розвести. 

Зранку ми розійшлися -- вони у напрямку складнішої вершини, а ми
покурсували у напрямку зарослів ожини. Такі ягоди доспіли -- ну майже як
сливи завбільшки! І треба ж, щоб там мене вкусила гадюка. Я майже не
відчула болю -- тільки жах. Дві дірочки на нозі. А раптом то смертельна
отрута? Мені стало здаватися, що я втрачаю свідомість, що ноги терпнуть,
підкошуються. Плачу, кричу. 

Левко розгубився, перелякався. І раптом кудись побіг. За півгодини
приводить наших нічних сусідів -- вони ще не встигли далеко відійти. Один
із них з ходу розпитав, яка була змія, пошукав у кущах, постановив: гадюка,
отруйна. Швидко витягнув із кишені ножа, незважаючи на мої зойки, відкрив
рану, прополоскав рота водою і почав витягувати отруту, спльовуючи на
землю.  Потім скомандував, аби всі віддали мені напої. "Пий". "Лежи,
не рухай ногою, щоб отрута не розходилась". "Ти, піди нарубай гілок
великих -- робимо ноші, її треба лежачи нести". 

Тим часом Левко метушився, розтрусив чогось речі з наплечника, загубив у
кущах телефон, довго його шукав. Поки ті серйозні хлопці працювали -- він
марнував час. Якби не Михайло, я б почала панікувати. Однак він справляв
враження людини, яка добре знає, що робить. Говорив сухо і скупо, та
розпоряджався розумно, до нього всі прислухалися.

Мене знесли до села, влаштували в одній із хат. Швидкої треба було чекати
кілька годин -- поки дотягне з райцентру. Михайло оглянув мою рану і
заявив, що набряк малесенький, загрози життю, швидше за все, нема, тож
можна і не викликати лікарів. Головне -- не рухатися, багато-багато пити,
щоб отрута виводилася, їсти аскорбінки з анальгіном, і все минеться. Він
заявив, що на добу залишиться зі мною -- наглянути, чи все йде добре. А
потім допоможе дістатися до залізничної станції. 

Я зраділа, адже на Левка уже надії не мала. Він тремтів, мов мала дитина,
не знаючи, що робити. Справляв жалісливе враження. Я вирішила, що він
слабкохарактерний боягуз. Посміятися з таким, погуляти містом -- чудово. А
от як таким жити? Це ж від кожної серйозної проблеми утікати буде!
 
Повернувшись до рідного міста, я вже не хотіла продовжувати стосунків із
Левком. Бачила, що Михайлові сподобалася. Та й моє серце потягнулося до
надійної "стіни"... У коханні він був же такий раціональний та сухий, як у
горах. Квіти приносив -- бо так належить, обурювався навіть на натяк про
те, що у кафе я можу заплатити сама. Часто сам вирішував, куди підемо у
вихідні. Мав дуже чіткий життєвий план на 20 років уперед й охоче мені про
них розповідав.

Спершу все це мене приваблювало -- мабуть, на контрасті з Левком і мною
самою. Адже я -- істота досить неорганізована, легка на підйом, мінлива,
рухлива. Думалося, що у життєвих буряк якраз потрібен отакий якір -- аби
тримав у руслі реальності.

До пропозиції одружитися він також підійшов дуже грунтовно. Повіз мене у
будинок батьків на околиці міста. Міцний, триповерховий, гаражі, грядки з
квітами. І облаштований дитячий майданчик. "Це для наших дітей", -- сказав
Михайло. Я одразу уявила, як донечка гойдається на качелі, синок возить
машинки, а ми на відкритій веранді п"ємо чай і слухаємо, як хрущі над
вишнями гудуть. Ідилічна картинка розчулювала до сліз. У тому, що сім"я
Михайла завжди житиме у достатку, сумніву не було. Я сказала: "Так".

А потім... А потім мені почало бракувати повітря. Із Михайлом марно було
сперечатися -- він все знав краще, все давно уже прораховував. Він ходив по
житті, як по давно розвіданій ділянці, де нема жодних несподіванок. Він не
підтримував жартівливого тону, та й узагалі не розумів мого стилю гумору.
Йому подобалося щось просте й вульгарне. 

Я все більше сумувала за Левком. І якось ми перетнулися на вулиці. І знову
сиділи поруч на фонтані, сміялися, спліталися віттям, гуляли до ночі. То
було вже інше літо -- через вічність від нашого першого. Із Левком хотілося
літати! Ми обмінювалися книжками, разом ходили у кіно. Михайло про все знав
-- й анітрохи не ревнував. Був переконаний, що я дівчина розумна, що я
давно зробила вибір, та й вибір то був єдино можливий -- він. Ну не цей же
легковажний, тонкокостий, нервовий хлопчак! 

А потім була осінь. І зима. І Майдан. Левко зірвався і поїхав до Києва
одним із перших. Михайло довго придивлявся: що з того вийде? Стрибати на
площі та співати гімн вважав гаянням часу. І справді, такі як він швидше
скидатимуться на кілера "овощу" -- шукатимуть найпростіший шлях до мети.
Зрештою Михайло зайнявся організацією перевезень -- людей та речей -- до
столиці. Вибивати провізію, амуніцію, домовлятися з перевізниками та
даїшниками -- це йому добре вдавалося. Я раділа: обидвоє дорогих мені
чоловіків -- на тому ж боці, що і я. Стараються заради рідної України
та нашого спільного майбутнього. 

У найстрашніші дні Майдану, в лютому, коли беззбройний люд почали
відстрювати, Левка поранили. Не врятував дерев"яний щит -- плече пробила
куля. Та він швидко одужав -- ми й кількох тижнів до нього у госпіталь не
ходили. Казав, немає часу хворіти. Він був усе тим же веселим, дотепним,
цікавим хлопцем -- однак відчувалося, що зима дуже його змінила. Він став
виваженішим -- і водночас різкішим. Крила у нього були завжди, а тепер наче
приріс грунт під ногами.

А коли на нашу землю увійшли російські солдати, Левко поспішив у
військоммат. Одразу зголосився добровольцем. Взяли. Спочатку -- вишкіл,
потім -- чергування на блок-постах. Далі -- зона АТО. Скупі дзвінки та СМС
час від часу. Якщо розповідає, то кумедні або дрібні побутові речі. Жартує
-- але ніколи не жалівся. Ні коли спали просто на землі тижнями, ні коли
форма розлазилася просто на тілі, ні коли розсипалися одноразові "берци".
Про це я дізнавалася лише тоді, коли він хвалився: "А нам волонтери одяг
привезли, бо ж тиждень майже голі ходили". Тільки раз був серйозний. Зронив
щось на кшталт, що нарікати не може -- сам вирішив боротися за Україну. Бо
ж інакше не може. Він готовий померти за те, щоб я та мої діти могли вільно
сміятися на своїй землі...

Мене від тих слів наче розірвало навпіл. А за кілька днів прийшла повістка
Михайлу. Він цілував мене і примовляв: "Не плач. Я не піду, я відкуплюся.
Вмерти на Донбасі -- така дурниця! За кого там помирати? За біомасу,
закохану у Путіна? За чергових януковичів? Моя позиція така: сильну Україну
ми можемо збудувати тільки без цього тягаря. Хай Донбас від нас
відгороджується. Я не піду воювати. І всіх наших треба звідти забирати.
Навіщо даремно витрачати стільки грошей -- на війну, на пенсії їм і
зарплати, потім на відбудову? Без них заживемо краще! Під кулі ж ідуть
тільки дурні! Помреш -- а ота біомаса розмножиться і запрудить собою всю
нашу землю? Ну ні -- я бодай п"ятьох патріотів виховаю!"

І ніби є сенс у його словах. І ніби правильний я зробила вибір --
створювати сім"ю з тим, хто передусім дбатиме про тебе й дітей. Ніби
правильний, але... Хіба ж не дбає про майбутнє -- але не у вузькопобутовому
сенсі -- і Левко? Але ж він і справді може загинути, не залишивши по собі
дитини...

Ці думки отруювали мене не менше, аніж яд гадюки, що тоді нуртував кров"ю.
І коли Левко на кілька днів приїхав у відпустку з зони АТО, я... Я побігла
до нього. Він був дуже щасливий. Але він ще не знає головного. У нього
тепер є син. Бо народжувати треба -- від героїв. Щоб не занапастити
генофонд. І щоб герої не вмирали -- а продовжувалися у дітях та онуках.

Михайло теж поки нічого не знає. Поговоримо про це пізніше. Після війни...

Оленка, м.Львів
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

12:00
Телеведуча поділилася новим знімком у соціальній мережі і зауважила, що материнство не повинно заважати жінці бути собою.
11:00
Дмитро Черкасов опублікував нове фото своєї коханої, але знову без обличчя.
10:00
Відома за проектом "Зважені і щасливі" тренерка Аніта Луценко радить, як правило взятися до оздоровчих пробіжок.
09:31
Чудовий напій для спекотного літа!
21:59
Нарешті спека! Час їхати на море, озеро чи річку - або ж просто до басейну чи на гарну галявину. Яку сумку взяти з собою? У дизайнерів є безліч варіантів!
20:59
Відома співачка похвалилася ідеальною фігурою і поділилась вправами, які допомогли їй цього досягти.
19:59
Пiдхопити таку проблему можна, всього лиш скориставшись чужим гребiнцем чи надягнувши головний убiр iншої людини, котра має лупу.
18:59
Майлі Сайрус поділилася в соцмережі дуже провокаційною фотографією.
17:26
Попри закиди у надмірній вазі, Мерайя Кері не збирається відмовлятись від улюбленого стилю сценічного вбрання. Вона й надалі виступає у прозорих сукнях, розшитих блискітками.
16:05
Однак гігієна та краса при відсутності побутових зручностей мають певні особливості.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.