Інтимне. Я - доступна жінка. І завжди знаходяться охочі...

Знову почула я за спиною це перешіптування. Дві жіночки бризкали слиною, наче отрутою і свердлили мене поглядами.

Не могли надивитись, не могли напліткуватись. Як же мені все це вже
набридло! Я й вже й не пам"ятаю, коли жила без цього поголосу за кожним
кроком і жестом...

А колись мені здавалося, що у світі -- тільки добрі люди. Тільки 
будь добрим, посміхайся -- і тобі розкриють обійми.

Роби добро не за "дякую"

Народилася я у маленькому селі. Тато мій помер, коли була зовсім немовлям,
мамі довелося ростити мене самостійно. Жили небагато -- бо хіба розгуляєшся
на зарплату вчительки молодших класів? Однак було що з"їсти, було чим тіло
прикрити -- я не нарікала. Крім того, мама більше уваги приділяла тому, аби
я добре вчилася і була доброю людиною. 

Ми з нею допомагали у господарстві літній сусідці, у якої віднялися ноги.
Пам"ятаю, як мені пекло, коли бабця Ганя у чомусь докоряла мамі -- мовляв,
не так їй позамітала чи борщу несмачного принесла. "Дякую" від неї ніколи
не чули. Та мама не обурювалася. Втирала сльози і казала, що плаче не через
образу -- їй шкода стареньку. Мовляв, бідолаха не на неї зла -- на весь
світ кричить, болить їй повна безпорадність. Та й добрі справи вона не за
"дякую" робить -- просто вірить, що тільки так і треба, якщо хочеш весь
світ добрим бачити. "Все починається в житті з малого", - показувала мама
мені віршик на першій сторінці в букварі. І гладила мене по голові.

Та недобрий світ забрав у мене мою маму. Мені було тоді тільки 15 років, я
щойно закінчила восьмий клас. Все трапилося зненацька, миттєво. Мама ніколи
не скаржилася на здоров"я. А тут просто впала -- і перестала дихати.
Сільська фельдшерка прибігла і розвела руками -- серце зупинилося, нічого
вже не зробиш. Можливо, мала якусь серцеву патологію, про яку ніхто не
здогадувався. 

"Поїдеш із нами"

Я лишилася на світі сама-самісінька. Неповнолітня, без даху над головою --
хатинка не була нашою, її мамі надала сільрада, коли вона приїхала
працювати вчителькою у школі. Сусіди співчували: це ж, мабуть, в інтернат
бідну сироту заберуть. І тут мене здивувала бабця Ганя -- покликала жити до
себе. Голова сільради наполягав, щоб вона оформила опікунство -- нібито як
далека родичка. 

Може, так би все і сталося. Але раптом на похорони приїхали родичі мого
батька. Я ніколи не чула про них, ми не спілкувалися -- а тут вони раптом
пропонують прихистити мене!

"Поїдеш із нами", -- рішуче заявила висока широкоплеча жінка, тітка
Розалія, обійнявши мене, спухлу від сліз, знетямлену й розбиту. Разом із
дядьком Василем вони справили поминки, спакували всі мої речі -- і забрали
до Львова, до своєї просторої чотирикімнатної квартири.

У них було троє дітей -- двоє синів і донька. Андрієві -- 17, Івану -- 15,
як і мені, Орисі -- 8 рочків. У мене ніколи не було ні сестри, ні брата. І
я потягнулася до них усім серцем. Тітка Розалія купила мені дві нових
сукні, дядько Василь притягнув ліжко і виділив нам з Орисею "дівочу
кімнату". 

Я знайшла нову родину -- і їхня турбота та увага трохи згладжували біль від
втрати матері. А восени я пішла на навчання в училище, де викладав
математику дядько Василь. Старалася допомагати їм в усьому, чим тільки
могла -- попрати, зварити їсти, помити посуд. То був мій спосіб висловити
вдячність за те, що не кинули напризволяще.

"Я не хотіла знову втрачати родину"

Мені було добре з ними. Я не знала тата, я не знала чоловіків, ніколи не
дружила близько з хлопцями, навіть ще не закохувалась і не цілувалась.
Може, тому й не помітила, що Андрій не ставиться до мене, як до сестри. Тож
коли він раптом повалив мене на ліжко, почав цілувати і поліз під спідницю,
я була заскочена зненацька. Закричала на всю квартиру, на крик прибіг
дядько Василь. Андрій намагався звести усе на жарти -- мовляв, просто
вирішив показати прийом дзюдо. А я лежала перелякана, вся в сльозах, і
навіть не помітила, що спідничка задерта. Аж поки не перехопила погляд
дядька. Почервоніла, опустила поділ. Не здогадувалася, що відтоді він уже
дивився на мене іншими очима. Не як на бідну родичку, дівчинку-сироту. А як
на привабливе молоде тіло.

Відтоді він часто заводив зі мною розмови -- і вдома, і по дорозі до
училища, куди їздив на своєму "Москвичі". Розпитував про маму, і я не могла
втриматися від сліз. А він тоді зупинявся і міцно мене обіймав, гладив по
спині. Спершу я нічого не помічала. Потім, коли обійми і доторки стали
надто частими -- насторожилася, та гнала від себе думки, що тут щось не
так, наче назойливих мух. Я не хотіла знову втрачати родину -- і тому
силоміць заплющувала очі на все, що відбувалося навколо мене. Тітка Розалія
теж воліла нічого не помічати. Точніше, помічала тільки те, що хотіла --
який чуйний та співчутливий її чоловік, навіть подругам хвалилася.

А якось тітка поїхала з Орисею до своєї мами в інше місто, Андрій та Іван
були десь у друзів. Дядько Василь покликав мене на кухню чай пити. І раптом
поклав мені руку на коліно. Потім почав мацати груди -- а я наче
заціпеніла. Навіть не уявляла, що робити. Ну не даси ж ти ляпаса людині,
яка прихистила тебе під своїм дахом, людині, чий хліб ти їси? Мене пік
сором. Мені здавалося чорною невдячністю чинити опір...

Я досі пам"ятаю блискучі очі Орисиних іграшок -- ведмедика та рожевого
слоника -- що сиділи на акуратно застеленому її ліжечку, коли дядько Василь
стягував з мене одяг і завдавав мені болю. Боліло тіло. Боліло серце.
Розривалося. Мені було соромно і перед тіткою Розалією -- хіба ж вона на
таке заслуговувала? Я мовчала, щоб вона не дізналася, щоб їй не було
боляче. Я не знала, як дивитися в очі їхнім дітям.

А дядько Василь шепотів мені, що втрачає від мене голову. Купував мені
цукерки, фрукти. Дорогою з училища повертав до лісопосадки -- і там просто
у машині накидався на мене. І вдома не оминав нагоди торкнутися до моїх
інтимних місць, плеснути по сідниці -- поки ніхто не бачив.

Він був мені огидним -- але крім нього, його дружини та дітей, у мене
більше нікого не було.

"Тільки нікому не розповідай"

Нині я думаю -- як могла не помічати цього тітка Розалія? Невже вона й
справді була сліпа та глуха? Сліди від його губ у мене на шиї, його хтиві
погляди, моє сахання від його рук? Думаю, все вона бачила. Однак воліла
себе переконувати, що "нічого нема".

Та якось додому невчасно повернувся Андрій. Відкрив двері у нашу з Орисею
кімнату -- і коли побачив у ліжку мене і батька, скипів від люті. "Ах,
суко, от чого ти мені не дала", -- верещав, обзивав мене останніми словами.
Дядько Василь став його умовляти не розповідати нічого матері. Навіть
пообіцяв віддати йому на 18-річчя "Москвич" -- тільки б той мовчав. І
Андрій мовчав -- от тільки платою за це насправді стала я. Шантажем він
змушував мене до сексу. Мовляв, із батьком це робиш -- чому зі мною не
можеш?

Моє життя перетворилося на пекло. Чому я не втікала? Нині сама не знаходжу
відповіді на це питання. Двері було відчинено. Я могла жити у гуртожитку,
на стипендію, могла з 16-ти уже піти працювати -- однак тоді була наче
сліпа. Наче зв"язана і з кляпом у роті. Жодній людині не пожалілася -- та й
кому було скаржитись? Чужим людям? Маленькій Орисі -- на її батька?

А потім усе виплило. Тітка Розалія прийшла додому з подругою і застукала
дядька Василя "на мені". У такій ситуації вже не вдаш, що нічого не
сталося. І про людське око тітка влаштувала показовий скандал. Із
виштовхуванням напівголої "курви" у загальний коридор, із вириванням
волосся, викиданням моїх речей з вікна на вулицю. Я й не пискнула. Тільки
прикривала тіло руками і ховалася від людських поглядів.  

Хто винен? Курва!

Думаєте, на цьому все закінчилося? Ха-ха, якби все було так просто! Я не
знала, куди іти. "Зайцем" прокралася у гуртожиток до однокурсниць. Подала
заяву в училищі, що потребую житла. І майже одразу мені виділили навіть
окрему кімнату -- як сироті! Я раділа, поки у двері не постукав дядько
Василь. Мовляв, це він добився. І якщо я його не пущу -- піду ночувати
на вокзал, кімнату віддадуть комусь іншому. 

Я знову провалилася у пекло.

Тітка Розалія заспокоїлася на думці, що це я, курва, звабила її чоловіка.
Тож сім"я дядька Василя не розпалася. А він і мене не хотів втрачати. Тут і
нагода трапилася -- вибити мені кімнатку, аби можна було коли хочеш
навідуватися і задовільняти свої інстинкти.

Мабуть, по своєму він мене дуже любив. Купив мені на день народження золоті
кульчики. Я їх, правда, ніколи не одягала. Але Андрій про це якось
довідався, поповзли знову чутки, що дядько Василь відриває від сім"ї гроші,
аби "курву" утримувати, обдаровувати... Андрій погрожував батькові про все
написати у партком -- тоді це була грізна сила, по "партійній лінії" могли
все життя зруйнувати. Шантажем вибивав у нього гроші. А коли тітка Розалія
зауважила зменшення сімейного бюджету, хто виявився винним? Звісно, "та
курва". Тобто я. 

Хай обзивають, я сміятимусь

Усе це діялося понад 40 років тому. Отримавши паспорт, я зрештою зібралася
з силами та втекла з гуртожитку, з училища, пішла працювати на завод. Однак
людський поголос усюди іде за мною. І той отруйний шепіт за спиною все
псує.

У заводській бригаді мене спершу сприйняли дуже добре. Жінки підтримували,
бригадир казав, що я його "донечка". Однак Львів -- велике село. Хтось
комусь сказав, і вже жінки дивляться на мене скоса. Уже кожне моє слово до
бригадира сприймають як пропозицію сексу. Та й він іншими очима дивиться.
Наче на доступне тіло...

Якось прийшов до мене в гуртожиток -- вночі, з квітами, з шампанським. Я
його виставила -- та чи ви повірите? Ніхто не повірив. Бачили ж бо, як ішов
до мене. До курви. У якої "нічого святого". Бо ж у нього --
доньки-відмінниці, дружина -- кандидат наук, а я, сяка-така, сім"ю
розбиваю!

Довелося звільнитись. Однак та ж історія повторилася знову в лабораторії,
куди мене взяли підсобницею. У магазині, де дозволили прибирати. У лікарні,
куди пішла санітаркою. Завжди знаходились вуха, очі та охочі до "доступної
жінки" чоловіки. Дівчата боялися зі мною дружити -- аби не відбила їхніх
хлопців. 

Я думала -- може, плюнути на все це, і, як кажуть, "розслабитися та
отримувати задоволення"? Брати у них квіти і цукерки, золоті сережки і
шуби. Хай вибивають мені квартири і катають на машинах. І хай усі, хто
моєму "легкому життю" заздрить, моїй красі, моїй привабливості для
чоловіків -- пліткують на здоров"я, відводячи душу.

Хай обзивають "курвою" -- а я тільки сміятимусь. Бо буду я сита,
багата і щаслива.

Але... Я точно знаю, і завжди знала, що не можу бути щаслива, задихаючись
під нелюбим, огидним мені тілом. Що із кожним наступним чоловіком знову і
знову переживатиму той перший болючий досвід. Що вже не зможу довіритись і
відкрити якомусь чоловікові свої обійми.

Минуло стільки років, а старі рани ще печуть. А я й досі -- не виросла.
15-річна злякана дівчинка із посвідченням пенсіонерки, що ніяк не вирветься
із зубів свого давнього болю. Кожне "курва", кожна доза отрути наче омиває
старі образи -- і от вони вже нові й свіжі.

Я кружляю і кружляю зачарованим колом...

Любов, м.Львів
 

 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

12:00
Телеведуча поділилася новим знімком у соціальній мережі і зауважила, що материнство не повинно заважати жінці бути собою.
11:00
Дмитро Черкасов опублікував нове фото своєї коханої, але знову без обличчя.
10:00
Відома за проектом "Зважені і щасливі" тренерка Аніта Луценко радить, як правило взятися до оздоровчих пробіжок.
09:31
Чудовий напій для спекотного літа!
21:59
Нарешті спека! Час їхати на море, озеро чи річку - або ж просто до басейну чи на гарну галявину. Яку сумку взяти з собою? У дизайнерів є безліч варіантів!
20:59
Відома співачка похвалилася ідеальною фігурою і поділилась вправами, які допомогли їй цього досягти.
19:59
Пiдхопити таку проблему можна, всього лиш скориставшись чужим гребiнцем чи надягнувши головний убiр iншої людини, котра має лупу.
18:59
Майлі Сайрус поділилася в соцмережі дуже провокаційною фотографією.
17:26
Попри закиди у надмірній вазі, Мерайя Кері не збирається відмовлятись від улюбленого стилю сценічного вбрання. Вона й надалі виступає у прозорих сукнях, розшитих блискітками.
16:05
Однак гігієна та краса при відсутності побутових зручностей мають певні особливості.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.