Інтимне. Під його ласками я не зчулася, як утратила цноту

Усi ми мусимо перехворiти на таку небезпечну недугу, як кохання. Вiд нього нема нi вакцини, нi iмунiтету.

Я була дiвчиною непоказною. Кирпата, з веснянками, якi з першим сонцем
виступали не лише на обличчi, але й на руках, на плечах i навiть на ногах.

Через них дуже комплексувала, соромилася роздягнутися на пляжi, куди в
людний час не ходила, хоча жила неподалiк рiчки. Хiба що ввечерi, коли вже
всi порозходилися, я плавала собi вдосталь на самотi.

Якось збиточнi сусiдськi хлопчаки, поки я пiрнала посеред рiчки, сховали
мої речi -- рушник, халатик i шльопанцi. Вже добряче смерклося, тому я нiяк
не могла їх знайти. Довелося йти додому в мокрому купальнику. Менi було
холодно, прикро, соромно, та що вдiєш. А тут, як на зло, до рiчки йшла
ватага незнайомих хлопцiв, напевно, з цукрового заводу, i наша зустрiч була
неминуча. Вони обступили мене, стали реготати, кпити з мене, мацати за
груди й сiдницю, штовхати мене в плечi, так, що я впала. Я закричала
"Мама!", i на той крик iз сусiднього будинку вийшов хлопець. Вiн гукнув:
"Гей, пацани, вiдпустiть дiвчину, то моя сестра". Не знаю, чи послухали б
вони, та з хати вийшов ще й чоловiк, напевно, батько мого рятiвника. Вони
рушили до нас, i мої кривдники повтiкали.

Я пiдвелася схлипуючи, а батько хлопця невдоволено сказав: "Нащо ходиш
невдягнена вулицею? Не дивно, що вони до тебе причепилися". Я пояснила, що
мiй одяг хтось сховав чи вкрав на рiчцi. Мої рятiвники завели мене до себе
на подвiр'я, дали води помитися, бо пiсля того, як я мокрою вивалялася в
дорожньому поросi, була дуже брудна. А тодi чоловiк винiс iз хати якусь
широку сукенку, напевно, своєї дружини, i старi кiмнатнi капцi, мене
одягнули й вiдпустили додому. Той хлопець ще й провiв аж пiд мою хату.

Дорогою вiн розповiв, що не тутешнiй, а приїхав до свого стрийка допомогти
йому хату будувати, бо за фахом будiвельник. Тепер я зрозумiла, чому нiколи
не бачила його, хоча наше мiстечко невелике, всього двi школи, й мiсцева
молодь знайома мiж собою.

Наступного дня я віднесла тим добрим людям їхній одяг, ще й полумисок
великих жовтих сливок у нашому садку нарвала на знак подяки. Той хлопець
був сам на подвір'ї, мурував стіну. Він, побачивши мене, зіскочив із
риштування, підійшов, привітався, став куштувати сливи й нахвалювати, які
смачні. Я ще раз подякувала за вчорашнє i пішла до хвіртки. "Чуєш, кирпата,
а коли у вашому клубі танці?" -- гукнув він навздогін. Я відповіла, що в
суботу та неділю. "А ти підеш?" -- поцікавився він. "Не знаю, може..." --
сказала я. "Ну то приходь цієї суботи".

Перше кохання

Уже з тієї хвилини я стала безперервно думати про нього. І з нетерпінням
чекати тiєї суботи. Хлопець був високий, симпатичний і, до того ж, мій
рятівник, отже, порядний, у чому я не мала жодного сумніву. Наш невеликий
роман тривав два місяці, доки будували дiм. Під його ласками я не зчулася,
як утратила цноту. Останнього нашого вечора Юрко, так його звали, сказав,
що завтра вранці повертається до Львова. Я все чекала, що він запропонує й
мені поїхати з ним чи принаймні скаже, що приїздитиме до мене, але так і не
дочекалася цих слів. Коли ми вже прощалися, я заплакала. Юрко пригорнув
мене до себе й почав заспокоювати: "Ну, не реви, кирпата, може, я ще колись
приїду". І жодного слова про якесь спільне майбутнє. Через що я ще дужче
заплакала.

А через тиждень після того, як він поїхав, я зрозуміла, що вагітна. І що
фактично нічого про нього не знаю. Будівельник за фахом -- і все. А де його
в тому Львові шукати? Навіть прізвища не знала. Пішла до його дядька, аби
спитати Юркову адресу, та він мене одразу ошелешив: "А нащо він тобі,
дівчино? Забудь його, він жонатий, має малу дитину". У мене земля з-під ніг
почала втікати, я ледь не впала від тої звістки. Що ж мені тепер робити? Не
народжувати ж у школі, уявляю, який би то був скандал. І матері не могла
принести в подолі, бо в часи моєї молодості то була велика ганьба.

І я пішла до своєї колишньої однокласниці, яка пiсля восьмого класу
вступила до медучилища. Лише Надійка зможе допомогти мені позбутися
вагітності! Однокласниця справді допомогла... А після школи я вступила до
Львівської політехніки, на будівельний факультет. Мені здавалося, що таким
чином рано чи пізно наші з Юрком шляхи перетнуться. Та на третьому курсі я
зустріла доброго хлопця, також студента, який покликав мене заміж.

Коли закінчили iнститут, захотіли поповнення в сім'ї, та з'ясувалося, що я
не можу завагітніти. Мій Микола -- прекрасний чоловік, такі рідко
трапляються. Але, бачите, життя не може бути безхмарним. Чоловік просив
мене взяти маля з дитбудинку, та я ніяк не могла на це наважитися. Якось,
коли наша сім'я була на волосині від розлучення, моя молодша сестра Неля
сказала, що народить нам дитину. У неї вже є двоє, досить, тим більше, що
чоловік їй трапився не для життя, вибачте, просто придурок, з яким ніяк не
можна було налагодити стосунків. Усі ми це бачили й не раз їй казали піти
від нього. Самій буде, звичайно, важко, та не так, як із ним. "А що таке
помучитися дев'ять місяців, аби врятувати сімейне життя рідної сестри?" --
казала мені Неля.

Сестра народила для мене

Отже, Неля, як кажуть, переспала з моїм Миколою у слушний період і
завагітніла. Ми на неї хухали-дмухали, не дозволяли нічого робити, годували
вітамінами, берегли як зіницю ока. Микола був на сьомому небі від щастя. Я
також, адже дитина від чоловіка та рідної сестри й мені буде не чужою. Як
її чекала! Через п'ять місяців стала підмощувати собі живіт, аби люди
бачили, що я -- вагітна. За нашим планом мала народити здорову дитину, а
Неля, начебто, мертву.

На восьмому місяці мені довелося розрахуватись iз роботи, а для всіх я
пішла в декрет. Коли Нелю забрали в пологовий будинок, Микола за немалі
гроші домовився з лікаркою, щоб і мене туди ж поклали, ну й про все iнше.
Наш план спрацював. Я повернулася з пологового будинку з конвертом,
перев'язаним рожевою стрічкою, в якому посапувало немовля, а Неля -- у
пригніченому стані, бо вона "втратила" дитину.
 
-- Нелю, ти передумала віддати нам дитину? -- я вирішила одразу ж
з'ясувати, у чому рiч.

-- Вибач, сестричко, -- заплакала вона. -- Я думала, що зможу, та не
виходить. То -- моя кровинка, моя донечка, ти ж знаєш, як я хотіла минулого
разу народити дівчинку... Тоді не вийшло, а тепер народила, та, виходить,
не для себе.

-- Але ж за документами -- то моя донька! -- намагалась я ще боронитися. --
Ти розумієш, що ми підставляємо лікарів, які нам добро зробили? Ось як
тепер переписати цю дитину на тебе? Скажи, як?

-- Я не знаю, -- спокійно відповіла Неля. -- Та мені байдуже, що там у
документах. То моя дитина -- і на цьому кінець розмові. Тобі її, сестро, не
віддам, навіть якщо доведеться судитись.

Одне слово, Неля вибралася від нас. Звісно, куди -- до мами, бо була сама з
трьома малими дітьми на руках. Її чоловік заявив, якщо нагуляла дитину,
тепер сама хай i мучиться, він до неї ніколи не вернеться. Не був добрим
батьком навіть для рідних синів, то що вже казати про це дитя. Мій Микола
спочатку був страшний, рвав і метав від злості на Нелю, та згодом
заспокоївся. Мені було відтято шлях до рідного дому, бо там -- брехлива
сестра, якої не хотіла бачити.

Я віддала чоловіка

А от чоловік туди став учащати. І я нічого не могла вдіяти, бо там була
його рідна дитина. Якось він не повернувся додому. Зателефонував, сказав,
що донечка захворіла i треба завтра вранці везти її до лікаря. Не
повернувся й наступного дня -- занедужала й Неля, а моя мама сама з усіма
не дасть ради. Ні, через кілька днів чоловік таки вернувся, та я вже
бачила, що серцем він там, де його дитина. Наші стосунки поволі вмирали. І
я нічого не могла вдіяти. Я опинилася наче в ізоляції. Чоловік став чужим.
Дітей нема. До матері не можу поїхати, бо там Неля.

...Миколу я відпустила. По-доброму. Сказала: "Їдь до них, ти їм більше
потрібен. Я знаю, що ти будеш гарним батьком усім трьом дітям". "А ти?" --
спитав він. "А що я одна, коли на шальках терезів щастя чотирьох, ні
п'ятьох моїх рідних?" Після розлучення поринула в науку, захистила
кандидатську дисертацію, почала викладати у виші.

І якось, читаючи лекції у великій аудиторії, я побачила... Юрка.
Точнісінько такого, якого пам'ятала усе своє життя, бо іншим його не знала.
Пішла у відділ кадрів, узяла особові справи студентів цієї групи і знайшла
ту, яка мене цікавила. Нечипорук Олесь Юрійович. Дата народження --
13.02.1974. Значить, тоді йому було півроку. Глянула і в графу "Батьки".
Нечипорук Юрій Іванович -- інженер-будівельник. Про матір -- нічого.
Ковзнув погляд і нижче, туди, де домашня адреса. Ну й дива! Ми жили на
одній вулиці, через будинок одне від одного! Й жодного разу за стiльки
років не бачилися! Ось що значить -- не судилося.

Дарма я знайшла його адресу. Бо вiдтодi не мала спокою, часто прогулювалася
біля того будинку, де жило моє перше кохання і моє нещастя, через яке я
втратила можливість мати дітей. Навіщо я хотіла його бачити? Й сама не
знала. А тут -- початок 1990-х, гіперінфляція, безробіття, затримки
зарплати. Микола втратив роботу, а в маленькому містечку іншої для нього не
було. Якось у телефонній розмові моя мама сказала: "Треба їм до Львова
їхати, тут iз трьома дітьми пропадуть". Я це зрозуміла, як натяк звільнити
квартиру. Микола її отримав на роботі, хоча й на нас двох, ми тоді були
сім'єю. Ну що ж, трохи я в ній пожила, а тепер його черга настала. Все-таки
в нього троє дітей. Я була рада нагоді змінити адресу, бо бажання зустріти
Юрка ставало вельми нав'язливим. Але куди мені вибиратися?

"Винайму квартиру"

Я написала оголошення, що винайму однокімнатну квартиру, й розклеїла його
на стовпах поблизу своєї роботи -- добре б і жити поряд. Перший дзвінок
пролунав того ж дня. Ми домовилися з господарем, що я огляну помешкання
завтра ввечері. Коли прийшла за вказаною адресою, двері мені відчинив...
Юрко. Я його одразу впізнала, бо він й не дуже змінився, лише змужнів, став
соліднішим. А ось він хоч і затримав на мені погляд, однак напевно не
згадав. Iз віком мої веснянки зникли з обличчя, а ніс уже не був таким
дитячо-кирпатим. Я швиденько оглянула помешкання. Зрозуміла, що він тут --
не господар, а маклер. Воно й не дивно, бо на той час зупинилися не лише
заводи, але й будови, ось чоловік, аби не сидіти без роботи, й
перекваліфікувався. Я підписала угоду на оренду цієї квартири, отримала
ключі -- й ми разом вийшли на вулицю.

Він сказав, що їде i якщо мені по дорозі, може підвезти. Хотіла
відмовитися, та чомусь пролепетала, що й мені туди ж. Я стільки його
шукала, так хотіла випадково зустріти, а останнім часом узагалі під його
будинком вешталася, а коли знайшла, то що -- втратити знову? Дорогою він
спитав:

-- Ви, напевно, розлучаєтеся з чоловіком, якщо винаймаєте квартиру?

-- У мене нема дітей. Колись, Юрку, зробила від тебе аборт і тепер не можу
завагітніти, -- не вірячи собi, випалила я.

Машина заскреготала гальмами й різко зупинилася, я ледь не вдарилася чолом
об вiтрове скло.

-- Галя? -- здивовано спитав чоловік. -- Це ти? А я думаю, обличчя ніби
знайоме... Чекай, ти хочеш сказати, що тоді завагітніла?

-- Я вже це сказала. 

-- Але чому я про це нічого не знав? Може, тоді й у тебе, й у мене все
склалося б інакше?

-- Хотіла тебе знайти, та дізналася, що ти одружений і маєш дитину. А мене
мама вчила, що влазити в чужу сім'ю -- гріх.

Ми довго говорили того вечора. Він розповів, що погано жив із дружиною,
iшов від неї, потім задля дитини повертався, однак щастя все ж не було. А
тепер його дружина поїхала на заробітки в Грецію. Тоді заробітчанство лише
зароджувалося, вона була однією з перших. Від родичів недавно дізнався, що
має там когось і навряд чи повернеться. Дітей йому лишила. Ну, син уже
дорослий, студент, а донечці лише п'ять років, за мамою дуже сумує.

Одне слово, ми почали зустрічатися. З Юрковою донечкою я швидко знайшла
спільну мову, а ось із сином були проблеми, навіть навчання планував
полишити, бо я -- його викладачка. Та згодом наші стосунки налагодилися. І
Юрко запропонував мені переїхати до нього. А через кілька місяців я...
завагітніла. Ось такі дива бувають на світі. Однак виносити дитину не
змогла, викидень стався у першому ж триместрі вагітності. Напевно, то кара
Божа мені за те, що тоді, у юностi, погубила живу душу. Більше надій на
материнство не було. Та я стала хорошою мамою чужим дітям. Іринка швидко
почала називати мене мамою, а Олесь і досі звертається просто на "ви", але
я відчуваю, що стала для нього дорогою людиною. Коли закохався, то першій
мені про це сказав, як і коли вирішив одружитися. Нині в нього двоє вже
майже дорослих дітей, які називають мене бабусею.

Коли я молюся, то щиро промовляю до Господа, що не маю на Юрка гніву, адже
пізнала з ним кохання, i хай через багато років, та ми все одно разом.

Галина Мирославівна, м. Львів

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

14:00
Віка Врадій вже кілька місяців гуляє вулицями рідних міст. Каже, коли жила за океаном, то її завжди тягуло додому.
10:31
У 60 вона зайнялася великим тенісом, а в 75 - англійською. Сьогодні їй 85 і вона - відеоблогерка.
10:14
Цей фільм став рекордсменом, зібравши в прокаті майже 55 мільйонів гривень!
11:23
Володимир і Микола розпочали власну справу з п'яти дерев. Живцюванням виростили з них 50 нових.
14:12
Ми засвоюємо поведінкові моделі від важливих для нас людей. Вони записані в нашій голові, ніби комп'ютерна програма, кажуть психологи.
12:25
Відома акторка знялася у кліпі Олега Винника про українок, які їдуть за кордон в пошуках кращої долі.
10:46
Торік ми писали про 49-річного Дієго Фавіллу з Буенос-Айреса, предки якого були одними з перших українців, що емігрували до Аргентини у 1930-х. Чоловік 30 років шукав рідних!
13:15
Зірки розповіли, як борються з весняним авітамінозом і що роблять, аби мати чудовий вигляд, не хворіти і почуватись бадьоро.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.