Інтимне. Вiн кричав: "Я тебе годую, тварюко! Менi вирiшувати, чого ти хочеш!"

Перелякано почала знiмати одяг. Один iз чоловiкiв грубо шарпнув мене за руку, притяг до себе та почав обмацувати.

Це ж столиця!

Я не уявляю свого життя без музики. Менi мама розповiдала, що, почувши мiй
перший крик, акушерка сказала: "Ото голосиста дiвчинка, певно, буде
спiвачкою!"

I голос менi Господь таки дав. Змалечку я бiльше любила спiвати,
анiж говорити. Музична школа, згодом -- мучине училище. Я йшла до
втiлення своєї мрiї i була переконана, що визнання не за горами.
Та за п'ять рокiв пiсля закiнчення навчання не виступала далi
свого району.  I то тiльки на рiзних "святах", майже безплатно.

Мiй талант помаленьку закопувався в землю. Я була нiкому не
потрiбною зi своїм гарним вокалом i бажанням спiвати. Але рук не
опустила: поїхала до Києва -- пробуватись у спiвочому шоу. Нинi
пригадую той день i думаю: чого я туди попхалась? Сидiла би
собi вдома, замiж вийшла, дiтей виховувала. А тодi, наївна, вiрила:
мене почують, я сподобаюсь i зроблю швидку кар'єру! Все ж таки
-- столиця, тут такi можливостi.

Домовилась заночувати у знайомої, а вранцi вирушила на студiю, де й слухали
майбутнiх "зiрок". Хвилювалась, наче виходила на сцену вперше. По сутi, так
i було: яку я сцену бачила до того? Але в моєму районi мене хоча б слухали
сотнi людей, а тут -- кiлька поважних панiв. Пропросили заспiвати
українською, росiйською, навiть англiйською. Я наче впоралась iз завданням.
Менi сказали чекати. Двi години, якi просидiла пiд дверима, видались менi
вiчнiстю. Моя мрiя була поряд: здавалось, що як тiльки мене вiзьмуть на
шоу, все -- кар'єра пiде вгору. Нарештi запросили увiйти...

"Ти гарна, талановита... Зайдеш до мене?"

..."Знайомтесь, Анно, це Юрiй Iванович", -- вiдрекомендували менi одного з
дядечкiв. Чоловiковi на вигляд було близько 40 рокiв. Я зиркнула на цього
пана, переполохано привiталась. "Звiдки до нас?" -- розплився в усмiшцi
Юрiй Iванович. -- "Я теє, сiльська. Хочу спiвати". -- "Будете спiвати,
любонько. То я вам гарантую. Сьогоднi увечерi за кавою все й обговоримо".

Оце так шанс! Перспектива спiвпрацi з продюсером дуже тiшила. Адже самiй
потрапити до свiту шоу-бiзнесу для мене було просто нереально. Та й що тут
такого: багато дiлових людей проводять переговори за кавою. Ми зустрiлись о
сьомiй, Юрiй Iванович уже встиг переодягтись у легкий одяг. Вибрав затишну
кав'ярню, розпитував мене про життя, батькiв, перспективи в селi. А я
нiчого не приховувала: все видала, як було. I про свою мрiю стати спiвачкою
багато наговорила.

Коли стрiлки годинника вже майже пiвнiч показували, я зiбралась iти. Однак
Юрiй Iванович перехопив мою руку: "Не поспiшай, вечiр попереду ще довгий.
Прогуляймося". Ми йшли вулицею i за якихось 10 хвилин дiйшли до його дому.
Це вже потiм я дiзналась що це була "квартира для кохання", яку вiн
винаймав. "У мене вдома є чудове вино. Зайдемо?"

Я дуже хвилювалась. I це, мабуть, завадило менi мислити реально. Що робити
менi в оселi багатiя пiзно увечерi? Але ж нi, вiн такий галантний,
культурний. До того ж значно старший. Невже у перший вечiр знайомства буде
до мене чiплятися? Нi, цього не може бути, що таке собi надумала?

"Я допоможу тобi вийти на велику сцену, бо ти гарна i талановита, -- нiби
помiж iншим кинув фразу мiй Юрiй Iванович. -- Ти станеш вiдомою. Саме тебе
будуть слухати тисячi". Ми пiднялись на третiй поверх, зайшли до квартири.
Менi неприємно описувати те, що було далi...

Що б сказала моя мама?!

Не треба мене осуджувати. Тепер розумiю, що сама стала на слизький шлях,
нема кого в цьому звинувачувати. Менi було тодi не 16 рокiв, а вже 25, тому
можна було про все здогадатись. Одне слово, ми з Юрiєм Iвановичем провели
нiч. А вранцi вiн сказав: "Молодець, любонько. Ти все правильно зрозумiла.
Ото придумаємо тобi iмiдж, i почнеш сяяти на музичному олiмпi. Голос у тебе
божественний, тому трохи марафету -- й "цукерочка" готова".

Я й справдi почала ставати "цукерочкою" -- на початку моєї так званої
кар'єри "дядечко" грошей не шкодував. Вiн витрачав їх на мої заняття
вокалом у гарного педагога, на одяг з бутикiв, платив навiть за помешкання,
де жила. I головне -- я могла спiвати! Так тривало три тижнi. Менi почало
подобатись таке життя. I що з того, що за задоволення доводилось платити?
Зате я йшла до своєї мрiї.

Десь глибоко всерединi мене мучило сумлiння: а що б сказала моя мама, як на
мене подивилась б молодша сестра? Та я заспокоювала себе: от стану вiдомою,
тодi це все забудеться, як страшний сон. Та й Юрiй Iванович був непоганим
продюсером -- принаймнi ставився до мене належно. Але це тривало недовго.

Якось вiн увiрвався в квартиру п'яний як чiп. Почав кричати на мене, що,
мовляв, я йому все життя зламала, дружина вже щось пiдозрює i влаштовує
йому скандал, хоче розлучення. Намагалась вiдповiсти, але чоловiк сильно
стис менi руку -- залишився синець. То був далеко не перший слiд його
продюсерської любовi...

Згодом Юрiй Iванович почав вимагати не просто сексу в лiжку. Кожного разу
вiн хотiв, аби я влаштовувала дикi оргiї. Вiн вимагав усе бiльше i бiльше. А коли я перестала задовольняти його забаганки -- почав приводити до квартири iнших жiнок "на одну нiч", а менi казав забиратись геть на той вечiр. А якось навпаки: змусив зостатись i слухати те все за тоненькою стiною.

Я плакала. Не мала сили бiльше терпiти. Але пройшла вже значну частину
шляху i не хотiла вiдступати. Їздила на студiю, вже почала записувати
пiснi. Лишилось ще зовсiм небагато -- казала я собi. Задля мрiї потерплю цi
знущання. Ще зовсiм трошечки, i стану зiркою.

"Принцiв" бiльше не шукаю

Якось я помiтила нездоровий блиск в очах коханця. I запiдозрила, що вiн
"нанюхався". А коли одного разу до оселi завiтало разом з ним ще троє
чоловiкiв, уже не дивувалась. Вони пили дорогий коньяк, постiйно на мене
витрiщались. А Юрiй взагалi розiйшовся не на жарт. На диво, почав мене
хвалити, казати, який маю золотий голос, яка взагалi чудова...

Спершу мене попросили заспiвати, що я з радiстю зробила. Далi прохання
ставали менш скромними. Чоловiки захотiли, аби зняла футболку, станцювала
для них стриптиз. Сказала, що не хочу. "Я тебе годую, тварюко! -- кричав
мiй "благодiйник". -- Яке право маєш казати "нi"? Я вирiшую, чого ти хочеш!
Зрозумiла?!"

Перелякано почала знiмати одяг. Один iз чоловiкiв грубо шарпнув мене за
руку, притяг до себе та почав обмацувати. "А ти апетитна, -- каже. -- У
мене давно не було такої сiльської штучки. Я з тобою побавлюсь". Iншi
пiдхопили останнi слова овацiями -- ага, а ми подивимось, може, й самi
спробуємо. "На всiх вистачить" -- додав жару Юрiй Iванович.

Менi стало не на жарт страшно. Зрозумiла: треба втiкати. Усмiхнулась:
"Гаразд, солоденькi, я мерщiй у душик, на хвилинку!" Вибiгла у спальню,
накинула спортивку, схопила документи, телефон i грошi. Я бiгла незнайомими
київськими вулицями так, що не могла розгледiти свiта Божого. Очi
заслiплювали сльози, але я знала: мушу опанувати себе, бо iнакше не
виберусь звiдти.

Спочатку хотiла йти до знайомої, але вирiшила не розповiдати їй про своє
падiння. Тож пiшки дiсталась вокзалу. Грошей менi не вистачило навiть на
квиток додому -- забракло 20 гривень. У розпачi я стояла бiля залiзничних
кас. Нiколи не забуду лiтнього чоловiка, який менi допомiг. Просто
подивився, в якому я станi, i доплатив двадцятку. Лише сказав: "Усе буде
добре, дитино, не плач..."

Вiд часу моїх сумних мандрiв до столицi минуло три роки. Удома про те, чим
займалась, нiхто не знає. Сказала, що працювала спiвачкою у кафе, а потiм
мене звiльнили. Чесно скажу: мамi в очi дивитись соромно. Менi здається,
вона про щось здогадується, але не каже нiчого.

Iсторiя Попелюшки у мене не склалась. Мабуть, не на того принца
натрапила... Але пробувати ще раз не хочу. Зараз працююю в районному
будинку культури, органiзовую масовi дiйства, сама на них виступаю. I нехай
я лишилась зiркою "районного штибу", зате бiльше нiколи не дозволю собi так
низько впасти. А моя мрiя обов'язково здiйсниться. Просто треба наполегливо
працювати i вiрити в це. Тепер я у це вiрю.

Анна,  Хмельницька обл. 
 

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

16:15
Журналістка "Експресу" побувала у майстерні фотографа і розповіла про побачене.
14:40
"Момент, коли ти досягаєш своєї цілі, солодший, ніж найдорожче морозиво в світі".
18:14
Що тут сьогодні знімають, навіщо на майданчику потрібен скрипт-супервайзер та якою насправді є сукня Міледі з “Д'Артаньяна і трьох мушкетерів”?
14:30
Які пригоди спіткали студента впродовж мандрівки і чому він віддає перевагу саме двоколісому?
16:00
У цього чоловіка згоріла хата, він переніс три інфаркти та дві операції на серці. А опісля став пожежником-добровольцем.
18:16
Рейсовий автобус порівнявся з густим лісом, з-за повороту постала скульптура лося з надломаними рогами. Моя сусідка спереду хрипко сказала: “Нехароше це місце, нехароше!”
16:18
Фома - про оптимістів та песимістів, велосипеди та саундтрек до фільму "Заборонений".
18:15
Ми продовжуємо знайомити вас із журналістами найбільшої україномовної газети.
12:08
Відомий артист розповідає про неадекватних шанувальників, нове кохання і погані звички.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.