Сповідь: Я народився дiвчинкою, але в серединi мого тiла завжди жив чоловiк

Розумiю, що моя iсторiя багатьох може шокувати.

Я довго мовчав, не наважувався оприлюднити те, на що реакцiя у
суспiльстствi категорично негативна.

Про це знаю не з розповiдей, а сповна вiдчув на власнiй шкiрi.
Мене i принижували, i обзивали рiзними словами, i не
сприймали як людину. А дехто не хотiв навiть руки подавати.
Казали, що нiякий я не чоловiк, а щось... середнє мiж сильною та
слабкою статтю. Але середньої статi не буває! Просто декого з
нас жорстока природа вселяє не в те тiло, в якому ми мали б
жити насправдi. То невже виправляти помилку природи -- грiх?

Зрештою, чим завинив перед суспiльством та його нормами моралi,
в якi я не вкладаюся? Хiба було б краще, якби все життя брехав
собi та людям? Я не мiг так жити. I не бажав вдавати iз себе
того, ким насправдi не є.

Чому я вирiшив сповiдатись через газету? Сподiваюся, що мiй
приклад допоможе тим, хто наразi на роздорiжжi, бодай
психологiчно.

Так, я народився дiвчинкою. Але майже з дитинства вiдчував 
дисгармонiю мiж тiлом i душею. З кожним роком вона ставала
нестерпнiшою. Уявляєте, в усьому ви -- хлопець: у думках, манерах,
поведiнцi, захопленнях i навiть бажаннях. А тiло -- iнше...

"Немає у мене доньки..."

...Лiтня жiнка обпекла колючим поглядом, рвучко повернулася i
мовчки пiшла до хати. Може, не зрозумiла чи недочула? Cтукаю в
дверi. Нiхто не вiдчиняє. Заходжу в темний коридор, звiдти -- в
кiмнату. I раптом чую голос, сумний i змучений: "Немає в мене
доньки, i квит"...

Вона сидить за столом, схиливши голову, вкриту памороззю сивини.
В очах бiль i байдужiсть. Тихо натякаю, мовляв, Люда чи то пак...
Людвiг... Господиня зiщулюється, нiби вiд дошкульного холоду, але
-- нi пари з вуст. Здається, що в цiй напiвтемнiй кiмнатi, де
оселилися смуток i жура, зупинився час. Жiнцi несила говорити зi
мною про те, що перетворило її спокiйне сiльське життя на
нестерпне випробування. Перепрошую i вiдступаю до дверей.

"Заждiть-но, -- хриплуватий голос раптом порушує гнiтючу тишу. --
Негоже так зустрiчати гостей". Господиня важко пiдводиться зi
стiльця, iнстинктивно витирає руки об фартух i довго дивиться на
мене, вицвiлими вiд слiз i страждань очима. "Ви перший, --
зiтхає вона, -- хто перепросив за материнськi муки i бiль. Iншi
лише глузують чи шепочуть поза спиною, мовляв, дивiться,
дивiться, пiшла Шевчучка. Чули, що донька у неї здурiла --
вирiшила стати хлопцем? Повiрте, не хочеться навiть на вулицю
показуватись. Скажiть, хiба я чимось завинила перед земляками?
Нi. То чому ж вони так? Це важкий хрест, який мушу нести до
скону. Мабуть, така моя доля".

Погляд її тьмянiє. Натомiсть в очах з'являються сльози.
Скiльки виплакала їх пiд час безсонних ночей?! Скiльки молилася
до Богородицi?! Просила повернути минуле, в якому вона, Тетяна
Iванiвна, була найщасливiшою матiр'ю на свiтi. Але всi слова
згорьованої жiнки нiби розбивалися об глуху стiну.

"Я знайшла собi файного чоловiка, -- згадує панi Шевчук. --
Ставний, непитущий, уважний i добрий газда. Ми жили, як кажуть,
душа в душу. У нашiй оселi водилося все: i худоба, i свинi, i
кури, i гуси, i кролi... От тiльки дiточок чомусь не було, мов
хтось наврочив. Ходили i до ворожок, i до лiкарiв. Просили,
благали Всевишнього вдiлити бодай дрiбку щастя. Бо що то за
хата, де не чути голосiв малечi? 

Ми з Миколою були згоднi на все задля дитяти. Казали, що пестили
б i глядiли кровиночку так, що й пилинка не впала б на неї.
Чекати довелося аж десять рокiв. Коли врештi-решт довiдалася, що
вагiтна, не ходила, а лiтала од щастя. Згодом народила донечку --
таку милу i гарну, мов ангелятко. Тiльки-но зiтхне чи
прошамкотить щось губками вi снi, а ми вже коло лiжечка --
непокоїмося, милуємося та радiємо.

Дiвчинка росла спритною i грайливою. До десяти рокiв охоче
бавилася ляльками, любила заплiтати коси, бiгала до подруг i вони
не цуралися її. А потiм як хтось пiдмiнив дитину -- стала
мовчазною, дратiвливою, вiдлюдькуватою. Дiвчата на вулицю до
веселого гурту, а вона -- анi кроку з хати. Потайки обрiзала
коси, зробила хлопчачу зачiску, а коли перевдягалась,
сором'язливо ховалась у закутку.

Ми з Миколою не могли збагнути, що коїться з нашим ангелятком.
Спочатку думали, що то пiдлiтковi забаганки. Тож незлобиво
пiдсмiювалися з її витiвок, мовляв, побавиться i кине. Пiзнiше
возили i до знахарок, i до психологiв. Але нiчого путнього не
почули. Натомiсть "хворобу" назвали так: "вибрики перехiдного
вiку". Якi лiки проти неї? Терпiння i ще раз терпiння. Довелося
повiрити. 

Та одного дня Люда встругнула таке, що й свiт не бачив. Вихорем
влетiла до хати й одразу з порога: "Мене звати не Люда, а
Людвiг... Дiвчинкою я народилася помилково. Жорстоку
несправделивiсть природи скоро виправлю. Як? Оперативним
втручанням"... Мене нiби вдарило струмом. В очах
потемнiло, миски гепнулися на пiдлогу i розлетiлися на друзки.
Коли оговталася, запитала, чи, мовляв, подумала про нас. Зрештою,
що скажуть люди? Але доньцi було байдуже.

"Чому на догоду комусь, -- холодно процiдила крiзь зуби, -- маю
жертвувати власним життям i щастям?.. Я давно вiдчуваю себе
хлопцем. Хiба ти не бачиш, мамо?"

"Дружина подякувала менi за Людвiга" 

...У кабiнетi, який аж виблискує вiд сонця, бiля самiсiнького вiкна сидить
лiкар, зосереджено переглядає якiсь папери i краєм ока зиркає на фотографiю
бiлявки, яку йому показую.

-- Височенька, але худа, з тонкою, мов билинка, шийкою, -- пригадує
Мирослав Семанiв, колишнiй завiдувач уронефрологiчного вiддiлення
Рiвненської обласної клiнiчної лiкарнi, заслужений лiкар України та
"хрещений батько" Людвiга. -- Тiльки голос чомусь грубуватий. Я ще подумав:
який iз неї хлопець? Надумала щось собi... Але... Дивина та й годi -- за
результатами обстежень, чоловiчi гормони значно переважають жiночi! Я
навiть розгубився.

А затяте дiвчисько, роздратоване нерiшучiстю, пiшло у наступ. Мовляв, хiба
не бачу, що в неї бiльше хлопчачого? I навiть пригрозила накласти на себе
руки, якщо вiдмовлюсь оперувати. Гормони керували її думками, манерою
поведiнки, бажаннями. Я розумiв, що психiка будь-якої людини, а тим паче
пiдлiтка, може не витримати боротьби двох протилежностей. I все ж пояснив
пацiєнтцi, що змiна статi -- процес непростий, який триватиме не один рiк.

Спочатку Людi доведеться пожити так би мовити "у подобi" хлопця -- i
вдягатися iнакше, i копiювати манери поведiнки сильної половини людства. Це
своєрiдний тест на схильнiсть до транссексуалiзму. Опiсля призначу
гормональну терапiю, щоб пiдсилити статевi ознаки. Щоправда, для цього
треба буде обстежитись у психiатра, психолога та сексопатолога i принести
довiдку з вiдповiдним дiагнозом -- транссексуалiзм. Це такi люди, якi
вiдчувають себе нiби не у своєму тiлi.

Дивився на неї i чекав, що ось-ось дiвчиську така забава набридне. Тож
знову повернеться до ляльок i бантiв. А вона у своєму бажаннi була затята:
витримала i психологiчну, i гормональну терапiї. А це небагато-немало --
два роки. Чому так довго? У такiй делiкатнiй справi помилятись не можна.
Пiд дiєю препаратiв, так званих андрогенiв, у Люди поступово зникли
мiсячнi, голос став грубшим, а на тiлi з'явилося волосся... Згодом були
чотири операцiї з реконструкцiї. Жiнку перетворити на чоловiка набагато
важче, нiж навпаки. Довелося дотримуватися поетапного принципу.

Спочатку видалили молочнi залози, а сосочки перемiстили в iншу позицiю.
Потiм була фалопластика. Уявляєте, треба iз жiночого статевого органа
сформувати чоловiчий. Наразi методiв створення адекватного пенiса немає.
Тож доводилося творити, так би мовити, на межi можливого, зi шкiри,
згорнутої в трубочку. Тепер колишня Люда справжнiй Людвiг -- з мошонкою,
фалосом i яєчками. Щоправда, штучними. Так, сучасна медицина може зробити
багато. Навiть надiлити такого чоловiка дiтородною функцiєю. Але для
Людвiга найголовнiше наразi iнше -- те, що вiн нарештi набув психологiчної
гармонiї мiж "формою" i "змiстом".

-- Невже ваш пацiєнт став повноцiнним чоловiком? -- запитую пана
Семанiва.

-- Звичайно, -- каже лiкар. -- Але найкраще поцiкавтеся у його дружини.
Вони приїздили до мене минулого лiта. Щаслива пара -- замилуєшся. Людвiг
змужнiв. У нього вирiс кадик, погрубшав голос, прорiзалися вусики. Дружина,
якiй вiн розповiв iсторiю свого переродження, обняла мене i прошепотiла:
"Докторе, я вам безмежно вдячна".

Я переконаний, що зворотного процесу в органiзмi Людвiга вже не буде. Вiн
сформувався чоловiком передусiм психологiчно. Пiсля змiни статi наш пацiєнт
у село не повернувся. Натомiсть виїхав до Санкт-Петербурга, де влаштувався
на будiвництво метро. Мене вiн називає своїм другим батьком. Ще б пак, дав
йому нове життя, а також допомiг виробити паспорт з iншим iменем й
прiзвищем.

Щоправда, та процедура була непростою. На незвичне звертання в мiлiцiї
вiдреагували по-своєму, мовляв, понавигадують усiляких дурниць, а ти ламай
голову, як їх узаконювати...
 
Це не помилка

...Мене вiдмовляли i переконували в рiзних кабiнетах, щоб отямився. Мовляв,
пiсля операцiї зi змiни статi на чоловiчу, до останнього дня доведеться
заживати гормони, якi, на жаль, укорочують життя. То чи варто так
ризикувати? Можливо, спробувати перетерпiти цей "бунт хромосомiв"?

Коли я почув таку пораду вiд одного "спецiалiста", не втримався i
сказав: "Уявiть, що ви не встигаєте добiгти до туалету. Натомiсть
я спиняю на пiвдорозi i раджу перетерпiти бунт органiзму". Лiкар
образився i виставив мене за дверi.
  
Чому моє нестримне бажання виправити помилку природи має залежати
вiд рiшення iнших людей? Вони можуть дозволити, а можуть i
заборонити. Даруйте, хiба це не порушення конституцiйних прав
людини? Чому на пластичнi та косметичнi операцiї не вимагають
дозвiльних документiв комiсiй. А для нас, не таких, як усi,
понапридумували стiльки перепон, що легше вкоротити собi вiку, як
здолати шлях крiзь "пекло" чиновницьких принижень. Шлях до себе
-- справжнього.

Чи важко було менi, колишнiй дiвчинi, адаптуватися в суспiльствi
пiсля операцiї? Звичайно. Та я, повiрте, нiколи не пошкодував, що
наважився кардинально змiнити себе. Точнiше -- вiдновити гармонiю
тiла i душi. Здається, вiдтодi, коли став чоловiком,
по-справжньому вiдчув себе щасливим.

Але, на жаль, утратив батькiв. Вони, простi сiльськi люди, не
змогли зрозумiти мене, не витримали кпинiв i пересудiв. Слiзно
просили, щоб знайшов собi iнший дiм, подалi вiд села. Вiдтодi ми
не бачились. Щоправда, їхнє фото я завжди ношу зi собою в кишенi.
Для них я був i залишився Людою. Але, даруйте, то було в iншому
життi. А тепер я -- Людвiг, глава сiм'ї та коханий чоловiк.

Людвiг, 45 рокiв

Читайте також:

Правда життя

Така традиція досі існує у деяких карпатських селах. І, кажуть, допомагає здійснити мрію подружжям, що довго були бездітними.
Дарують у храми й різноманітні ужиткові речі, проте церква не завжди схвально відноситься до...
Анні Дів'я - лише 30 років, а вона вже отримала один із найпрестижніших постів в авіації. Своїм рекордом вона сподівається надихнути інших жінок досягати своїх найсміливіших мрій.
"У дитинстві я завжди хотіла бути пілотом", - каже Анні. Тепер вона - наймолодший пілот у світі,...

Новини

16:15
Журналістка "Експресу" побувала у майстерні фотографа і розповіла про побачене.
14:40
"Момент, коли ти досягаєш своєї цілі, солодший, ніж найдорожче морозиво в світі".
18:14
Що тут сьогодні знімають, навіщо на майданчику потрібен скрипт-супервайзер та якою насправді є сукня Міледі з “Д'Артаньяна і трьох мушкетерів”?
14:30
Які пригоди спіткали студента впродовж мандрівки і чому він віддає перевагу саме двоколісому?
16:00
У цього чоловіка згоріла хата, він переніс три інфаркти та дві операції на серці. А опісля став пожежником-добровольцем.
18:16
Рейсовий автобус порівнявся з густим лісом, з-за повороту постала скульптура лося з надломаними рогами. Моя сусідка спереду хрипко сказала: “Нехароше це місце, нехароше!”
16:18
Фома - про оптимістів та песимістів, велосипеди та саундтрек до фільму "Заборонений".
18:15
Ми продовжуємо знайомити вас із журналістами найбільшої україномовної газети.
12:08
Відомий артист розповідає про неадекватних шанувальників, нове кохання і погані звички.
Орфографічна помилка в тексті:

Надіслати повідомлення про помилку автору?
Ваш браузер залишиться на тій же сторінці.